25 років од першого сейму РОС

17. новембра 2015 минуло точно 25 років од першого сейму найстаршой пореволучной і найвекшой русиньской орґанізації на Словакії – Русиньской оброды.

Iщі в часї тзв. Пражской яри в першій половинї р. 1968 была проба о вытворїня условій про заложіня орґанізації ці руху (ініціаторами тогды были: Бунґаніч Штефан, Лата Василь, Інґ. Дупканіч Павел, Мороз Іван, Крайняк Михал, Міцай Андрій, Хахаляк Михал, Бурцін Юрій і далшы). Кінцём авґуста 1968 быв у Меджілабірцях приготовленый зьязд на вытворїня русиньской орґанізації. Але тогдышній час а потім і доба наслїдуючіх 20 років такым пробам не жычіла.

Перед револуціов в роцї 1989 в просторах Основной умелецькой школы в Меджілабірцях єй учітель ПаедДр. Михал Бицко приготовив выставу о Енді Варголови. Е. Варгол, америцькый вытварник і представитель кінематоґрафії, закладатель поп-арту, быв сыном Русинів з недалекой Миковой і овпливнив світове уменя 20. сторіча. Многы матеріалы были тогды на выставу пожычены од родины Завадьскых з Миковой і Противняковых з Выдрани. Выстава была міцным імпулзом про многых Міджілабірчанів і іншпіраціов на плодны діскузії і о русинстві. Были то явны факты, же русиньске усвідомлїня міджі людми єствує, є ту і лем чекать на пригодный час, жебы ся наповно проявило. Тот час пришов і вшытко ся змінило 17. новембром 1989.

Точно о рік – 17. новембра 1990 – ся одбыв в Меджілабірцях першый сейм Русиньской оброды. Тот рік, повный змін, переломів, цїлїв нелем в сполочности, але главнї в поглядах многых людей, є предметом нелегкого оцінёованя.

Тверда а скоро цїложывотна минула українізація охабила глубоку борозду у векшыны з нас, бо зміны ся дотыкали вшыткых. Тых, што были за тоты зміны і тых, котры їх не приїмали. Зато окреме оцїнїіня належыть тым, котры присвячовали свій час і народностным проблемам возроджованя русинства.

Оброджіня русинства на Словеньску ся вызначовало єдным шпеціфічным характером – великым одпором ведучіх проукраїньскы орьєнтованых представителїв „Культурного союзу українських трудящих“, котры мали в руках орґанізачны штруктуры по цїлім Словеньску, представителїву централных штатных орґанах і інштітуціях, наприклад, і у вшыткых тіпах школ, в розгласї, телевізії, в театрї ці в новинках.

Девізов при обнові русинства на Словеньску была міцна молода і середня ґенерація інтелектуалів, главнї у віцї коло 40 років, котра доказала пробудити русиньске усвідомлїня у векшыны „своїх“ людей, молодшых і старшых, што ся указало при списованю людей наслїдуючій рік, в котрім ся ку русиньскій народности ці русиньскому материньскому языку приголосило омного веце людей як ку україньскій. Ту треба звыразнити, же од самого зачатку прорусиньска ініціатіва а пізнїше Русиньска оброда ниґда не была проти Українцям, україньскому народу, ёго языку і културї. Все пропоновала сполупрацу як рівный з рівным – Русин Українцёви. Но ведучі представителї „Культурного союзу українських трудящих“, од 20. 1. 1990 „Союзу Русинів-Українців Чесько-Словеньска“ аж по теперішнїй „Союз Русинів-Українців СР‟ (СРУСР), таку сполупрацу не приїмали і як противагу сполупраці вытворили основу свого діятельства і в тім напрямі оставають уж двадцять років (звыразнюєме, же умелый вытвор Русин-Українець, котрый мають в назві орґанізації, не мать реалну основу – не є ани Русин, ани Українець – а така назва народности не є узнана ани штатныма орґанами).

Народностна проблематіка ся зачала рїшыти найперше в нововыникнутім русї Обчаньске форум в містї Міджілабірцї, причім першый імпулз вышов од ПаедДр. Михала Бицка, Петра Фецуры, Осифа Ґраматы і Мґр. Любоміра Оначілы. Обчаньске форум по дакількох днях свого єствованя ся змінило на „Верейность проти насильства“ (дале ВПН) а ёго председом быв так в першім як і в другім припадїПетро Фецура. Поступно ся зачали прилучовати і актівізовати і далшы прорусиньскы орьєнтованы молоды люде – Інж. Ладіслав Рогач, Ладіслав Ґуба, Мірко Калиняк, Мґр. Владимір Цепко і далшы. Даколи в децембрї1989 року ся в Містьскім културнім центрї в Міджілабірцях (за тодышнёго діректора ПгДр. Михала Турока-Гетеша) на єднім зо своїх засїдань коордіначного выбору ВПН Інж. Іван Біцко з Братіславы запропоновав, жебы русиньскій ініціатіві была дана назва Русиньска оброда. Сама назва звыразнёвала факт, же ту єствують намаганя о здобываня прав Русинів формов народного возроджованя.

Признаком тогдышнїх днїв, котры выразно приспіли к народному оброджіню Русинів на теріторії тогдышнёго Чеськословеньска, быв взник тзв. ініціатівных ґруп. Попри Ініціатівній ґрупі за оброджіня Русинів у Міджілабірцях, котру вів Петро Фецура, была вытворена напр. Ініціатівна ґрупа Русинів-Українців Чеськословеньска за перебудову в Пряшові, котру вів Мґр. Александер Зозуляк. За ёго помочі ся могли Міджілабірчане презентовати в тыжденнику „Нове жьття“, котрый быв друкованым орґаном СРУЧС. По дакількох стрічах представителїв обох ґруп было ясне, же їх концепції прямованя в русиньскім руху суть барз роздїлны (уж сама назва – Русин верзус Русин-Українець, неговорячі о цілёвых задачах). Зато 25. марца 1990 в Міджілабірцях взникла орґанізація-рух Русиньска оброда (офіціално была зареґістрована в октобрї 1990), котра ясно становила прямованя далшого вывоя в проспіх Русинів. На установлюючій громадї (до того часу в подобі руху) быв за председу Русиньской оброды зволеный ПгДр. Михал Турок-Гетеш.

На закладаючій громаді взяло участь 103 представителїв многых русиньскых ініціатівных ґруп з окресів Бардеёв, Братїслава, Гуменне, Міджілабірцї, Пряшів, Прага і Свідник. Треба одкрыто повісти, же найвекшу заслугу на взнику Русиньской оброды мали Русины з Міджілаборець, што потверджують слова закладаючого актівісты русиньского руху ПаедДр. М. Быцка, котрый ся к даній проблематіцї так высловив: „То, же маме Русиньску оброду (уж яка днесь є, така є) дякуйте Лабірчанам з бывалой ВПН…, …бо до сейму закладали Русиньску оброду лем Лабірчане…“

Вызнамным почіном новой формуючой ся орґанізації Русиньской оброды было выданя нултого чісла часопису Русин, векшынов в русиньскім языку з выразнов помочов Сполочности Енді Варголы (на выданю ся фінанчно поділяла фірма Атипік з центром в Кошіцях, Ініціатіва ґрекокатолицькых віруючіх і МсНВ в Міджілабірцях). Редакція присвятила увагу вопросам русиньской народности, русиньского списовного языка, хрістіаньскым мотівам, жывоту і дїлу представителя поп-арту Енді Варгола і были надрукованы Становы Сполочности Енді Варголы. Тексты были написаны в русиньскім языку (дві послїднї темы были спрацованы по словеньскы).
Задачов Русиньской оброды было, окрем іншого, хранити свої реалны погляды і природны желаня перед атаками СРУЧС, котрый выужывав вшыткы формы натиску і огваряня. В тім часї уж Русиньска оброда была дость силна орґанізація і треба спомянути, окрем уж горї названых і далшы мена Русинів і Русинок: МУДр. Василиса Бородачова, Михал Хахаляк, о. Михал Беґа, о. Франтішек Крайняк, о. Ярослав Поповець, Інж. Василь Варян, Штефан Бунґаніч, Мґр. Александер Франко, Евґен Ґалишін, Анна Владыкова, Андрій Липтак, Осиф Біцко (Збудьска Біла), Ян Бака (Шарішскый Щавник), ПгДр. Іван Бандуріч (Бардеёов), Федор Віцо (Пряшів), Маріян Харитун (Гуменне), Любомір Латта (Снина), Др. Василь Ґмітерко (Свідник), Нікіта Бунґаніч (Гуменне) і далшы.

Участници громады прияли Проголошіня, в котрім, окрем іншого, были становлены такы цїлї: Узаконїня самостатной русиньской народности, узаконїня назвы русиньскых народных школ, жебы ся в русиньскых церьквах служыли літурґії в церьковнославяньскім языку а апостолы, євангеліє і проповіді в русиньскім языку, жебы были змінены назвы културных інштітуцій – Україньского народного театру на Театер Александра Духновіча в Пряшові і Музею україньской културы у Свіднику на Музей русиньской културы. Тыж жадали, жебы ся зрушыли назвы главных орґанів, котры были выплодом тоталітной ідеолоґії. Русиньска оброда дала згоду із вступом до Унії народностных меншын Чеськословеньска а потім до Паневропской унії народностных меншын.

І на стрічі ся указало, же русиньскый рух здобывать цїілоштатный розмір, зачінать здружовати далшы ініціатівны ґрупы і жадала ся уж потреба вытворити компактну орґанізацію з пожадованыма належностями і штруктурами, котры бы выпливали зо станов орґанізації а потім орґанізацію леґіслатівно зареґістровати на ком,пететных штатных орґанах. Приправный коордіначный выбор Русиньской оброды 12. авґуста 1990 схвалив Становы Русиньской оброды, котры выпрацовав ПаедДр. Михал Быцко і Мґр. Александер Франко. Першы Становы Русиньской оброды были зареґістрованы на Міністерстві внутра Словеньской републікы дня 1. 10. 1990 ч. спису 125/1-400/90-2972. Тым ся в основі завершыла приправа на офіціалну штатну леґалізацію першой орґанізації споюючой Русинів на теріторії тогдышнёго Чеськословеньска і на свій першый сейм. Тым почіном ся Русиньска оброда стала четвертов русиньсков орґанізаційов у світї (Русиньска асоціація (Rusyn Association) заложена в 1983 роцї в штатї Мінесота (США), Приятельство Лемків (Стоварішыня Лемків), котре взникло в апрілю 1989 в Польску і Сполочность карпатскых Русинів (Общество карпатськых Русинов), заложена у фебруарї 1990 на теріторії Підкарпатьской Русі (Україна).

Іщі в 1990 роцї выникли 2 далшы русиньскы цїлоштатны орґанізації: в октобрї 1990 в Чехах взникла Сполочность приятелїв Підкарпатьской Русі і орґанізація Руська матка в бывшій Югославії в децембрї 1990 року (теперїшня Сербія).

Взником і актівностёв Русиньской оброды ся вытворили предположіня про зновувозроджіня русиньской народности а русиньска народностна меншына у тодышнім Чеськословеньску мала свого першого офіціалного репрезентанта в одношіню ку штатным орґанам і інштітуціям.
17-го новембра 1990, сімболічно по роцї зачатя цїлосполоченьскых змін, котры уможнили і взник Русиньской оброды, ся в Міджілабірцях одбывав першый сейм Русиньской оброды – уж офіціално зареґістрованой орґанізації. Сейм вів Мґр. Владимір Цепко. Першым председом Русиньской оброды ся став Мґр. Василь Турок, котрый на тім постї быв скоро 10 років.

(Жрідло: Анна Кузмякова і кол. – Наша двадцятьрічна путь (корочене))

П. М.

Културна і народностна політіка Прагы на Підкарпатьскій Руси в 20-ых роках ХХ. ст.

„Державна друкарня, котру сьме дістали, не мала ани єдного україньского друкаря і хыбовало друкарьске заряджіня, котре сьме были мушены просити в Празї... Першы україньскы новинкы в Ужгородї приправили і выдруковали Чехы...“ (Тихий Ф. Ужгород, 1923. Перечин, 1992, с. 27).

„Підкарпатьска Русь терпить голодом, але влада намісто підпоры голодуючім вымітує міліоны на підпору українізації Підкарпатьской Руси. „Просвіта“ дістає уж третїй міліон, а голодуючій руськый (в значіню русиньскый – позн. ред.) народ просить зуфало поміч...“ (Карпаторусский Голос, 13. авґуста 1932, ч. 69).

Одношіня русиньского жытельства к Чехо-словакії перешло за міджівойновый період радікалнов аж несподїванов еволуціов. В часї, кідь
іщі 21. авґуста 1919 ужгородьска „Русская земля“ натїшено витала ослободжіня спід „тісячрічного рабства“ і припоїня к ЧСР,1 уж зачатком 30-ых років ХХ. ст. орґан карпаторуськой діаспоры в США „Amerikansky Russky Viestnik“ реґуларно писав о стражданю Пряшівской і Підкарпатьской Руси „під нелюдьсков і деспотічнов справов Чехів“.2

Нереалізованя обіцяной автономії Підкарпатьской Руси і неспоїня цілой теріторії, на кот-рій жыють Карпатьскы Русины в Чехословакії, не было єдинов прічінов неспокійности Русинів з політіков Прагы. Важным фактором неспокійности была тыж културна і народностна політіка Прагы в одношіню к Русинам Підкарпатя. Тота політіка од самого початку была позначена явныма проукраїньскыма тенденціями, што выкликало крітічну реакцію і катеґорічный протест великой части містной інтеліґенції, котра заставала традічны русофільскы погляды і поважовала карпатьскых Русинів за голузку єднотного руського народа од Карпат аж по Камчатку.

Основы чехословацькой політікы на Підкарпатьскій Руси положыв презідент Томаш Ґарик Масарик. Ёго представы о карпатьскых Русинах были але дакус поверьхнї і скреслены. „Были як католици остро проти орьєнтації великоруськой і проти православію, а зато не принимали Українцїв, в котрых відїли православных. Але были тыж проти Малоросам галицькым“ – таку, не цалком точну характерістіку Русинів дав у своїх мемоарах Масарик. Дочітаме ся там і таке: „З языкового боку...были в самых початках списовного языка, притримовали ся свого діалекту з правописом веце історічным як фонетічным, чім ся одлишовали од Українцїв. Што ся языка тыкать, схвалёвав єм їм заведжіня малоруського языка до школ і урядів. ...Але підкреслёвав єм то, же малоруськый язык на основі містного языка мусить быти на самый перед выплеканый писателями того народа...“3

далe

(Переклад з чеського языка: ПгДр. Кветослава КОПОРОВА.)

01.12.2009

Оцінка жывота і творчости

Юлія Ставровского-Попрадова істориками

і літераторами різных періодів

(Др. Н. Бескидом, доц. Др. О. Рудловчаковов, к. н., доц. Др. С. Добошом, к. н.)

(Выступ на міджінароднім научнім семінарї „Юлій Ставровскый-Попрадов: аналіза жывота і творчости“, Пряшів, 24. септембра 2009.)

Портрет Юлія Ставровского-Попрадова од Народного умелця Україны Василя Скакандія.

Перед 110 роками, 27-го мар-ца 1899 року в Чертіжнім за плачу звонів містной ґрекокатолицькой церькви Русины поховали Юлія Ставровского-Попрадова, того, котрый кінцём 19-го стороча быв поетом, писателём, етноґрафом, історіком, языкознателём, добрым душпастырём і патріотом свого русиньского народа під Карпатами. Належав к вызначным будителям Русинів кінця 19. ст., к надїйным поетам, котры світили в чорных роках 19. ст., в роках, коли в силї были законы Апонїя на теріторії тогдышнёго Мадярьска, в рамках Австро-Угорьска страждали славяньскы народы, а то не лем Русины, але і Словаци. А в тых тяжкых часах Юлій Ставровскый-Попрадов своїм пером і ерудіціов боёвав за слободу і правду карпатьскых Русинів. В тых часах уж лем Іван Сильвай – Уриил Метеор, Александер Митрак і Евґеній Фенцик силов своёй особности, публіцістічныма статями і творами вєдно з Ю. Ставровскым-Попрадовом піднимали свій смілый голос на защіту утискованого і убитого русиньского народа під Карпатами.

Евґеній Фенцик, сучасник Ю. Ставровского-Попрадова, такыма словами оцінёвав Попрадова: „Нихто у нас не міг написати такы звучны, такы глубокомыслячі пое-тічны творы.“ І далшы ёго сучасници: Александер Павловіч і А. Митрак у своїх стишках, котры присвятили Попрадови, называють го „жаворонком попрадьскым, співцём Руси честной“.

далe

Мґр. Гавриіл БЕСКИД, 01.12.2009

Aлексій Ільковіч і ёго доба

Русиньскый новинарь

• Найвызначнїшым із родины Ільковічовых быв фізік Діоніз, котрый ся дістав і на обалку першого дня выданя словеньской поштовой знамкы „Світовый рік фізікы – Діоніз Ільковіч“ в р. 2005. На фотцї: портрет Д. Ільковіча з той обалкы.

Писати і хоць коротку біоґрафію русиньского новинаря Алексія Ільковіча, з котрым єм не мав можность говорити, є барз тяжко. В родиннім архіві єм нашов лем ёго новинарьску леґітімацію, паспорт і єдно чісло новинок Карпаторусский Голос. Інформації єм передтым роздобыв од ёго жены Гелены, од ёго сестры Марты і од ёго приятелїв, знамых пряшівскых докторів – Фріча і Ройковіча. Найвеце інформацій єм роздобыв в Штатнім обводнім архіві в Пряшові в Нижнїй Шебастовій. Были то записы з выслуху при другім ёго увязнїню, по навернутю з Мадярьска.

Найвызначнїшыма суть дотеперь три ёго неопублікованы роботы: Познамкы к проблемам підкарпаторуськым, Підкарпаторуська автономія, Обсаджіня Підкарпатьской Руси Мадярьском з 1940 – 1941 років. Роботы суть оріґіналны ай тым, же при їх писаню міг поужыти лем свою память. До бібліотекы і архівів мав в тім часї з моци урядной заказане вступити.

Далшы інформації єм дістав од історіка доц. Др. Андрія Ковача, к. н., якый мі подаровав документ, котрый не быв новинарьсков статёв, Отворене писмо Словеньскій лідзї в Братїславі, конціпованый про Централный союз Підкарпаторуськых штудентів із центром в Ужгородї.

далe

ПаедДр. Владимір ІЛЬКОВІЧ, Пряшів

Інтересна книжка:

„История республики Подкарпатская Русь”

Нашы закарпатьскы сусїдове на Українї выдали недавно інтересну публікацію „История республики Подкарпатская Русь” (Ужгород : ПАТЕНТ, 2008). Публікація вышла по російскы, єй авторами суть Петро Васильєвич Годьмаш і Сергей Петрович Годьмаш. Книжка мать 599 сторінок і єй авторы сі поставили за цїль описати  процес розвоя єдного з малых славяньскых народів – Русинів і їх намаганя мати властну державу – Підкарпатьску Русь.

Авторы одкрывають білы місця русиньской історії, котры были в минулости може замірно замолжованы, або їм історіци не придїляли достаточну уваґу і належно їх не выяснили в европскім історічнім контекстї. Авторы ся зосередили окрем іншого і на період, коли теріторію Підкарпатьска Русь „міцны тогдышнёго світа“ переменовали на Карпатьску Україну, пізнїше на Закарпатьску Україну, слїдуючі тым свої цілї. Авторы суть пересвідчены, же публікація послужить як підпорный фактор того, жебы і Україна признала Русинів як самостатну народность в рамках своёй теріторії. Подля авторів в основу „Истории...” вошли малознамы матеріалы і документы з архівів Австро-Угорьска, Мадярьска, Чеськословеньска, бывшого Совєтского союзу і Україны. Є ту зобщене велике чісло научных робот загранічных і домашнїх історіків, державных і сполоченьскых дїятелїв.

далe

Мґр. Гавриіл БЕСКИД, Пряшів, 23.09.2009

Стрїча матурантів по 60-ёх роках

29. мая 2009 року матуранты „Русской учительской академии в Пряшеве“ ся стрїтили по 60-ёх роках од того часу, як у школьскім роцї 1948/1949 закінчіли матурітным екзаменом свою приправу на нову жывотну путь учітелїв. Ту, в Карпатах під Дуклёв і Бескидом, міджі нашым войнов збідаченым русиньскым народом зачали шырити освіту і културу, і так помагати ёму в повойновім народнім возроджіню.

Презідія стрїчі: (злїва доправа) О. Ґлосікова, І. Фріцькый, А. Бандура, Ю. Мушка і учасници стрїчі: Е. Петрова, А. Петро, П. Крішфалушіова, А. Кожухова, Ф. Борщ, З. Вархолова, А. Соколова, І. Худік, А. Гоцкова і М. Гоцко.

Орґанізаторы той  стрїчі: Iнж. Іван Фріцькый, MУДр. Андрій Бандура, Франтїшек Борщ і Марія Прухнеровічова подля доступных матеріалів встановили, же з 38-ох матурантів, котры закінчіли школу,  жыє уж лем 17, повмерало 15, а на 6-ёх ся не нашов ниякый контакт. На стрїчу пришло 14 сокласників, троє про хворобу прийть не могли.

далe

Інж. Іван ФРІЦЬКЫЙ, Кошицї

Як єм захранив доктора Роберта Собела перед ґестапом

Стало ся то тогды, кідь обводный нотарь в Келчі, корес Стропков пан Шпірка ся дізнав, же на доктора, жыдовского коріня Роберта Собела быв выданый „затыкач“, же по нім іде ґестапо. Він ня пожадав, абы єм му поміг доктора захранити. В селї, окрем іншого, в селї ся находило нїмецьке велительство. Од авґуста 1944 року єм быв дозорцём при молотячцї в Рафаївцях, окр. Стропков, де дішло ку стрічі з начальником партізаньского штабу Чапаєв, котрый мі запропомовав коншпіратівну квартиру в Піскурівця, де єм дїяв як штабный розвєдчік. Кідь єм спомянув вдові по справцёви школы в Піскурівцях Терезії Куцірковій, ці бы не уквартировала доктора Собела, спочатку ся єй то не видїло, наісто ся бояла на судьбу своёй великой родины. Мала шість дїтей. Наконець была согласна, а то з тым, же о ничім не знать, а же вшытко буде на моїй голові. Добрї знала, же іде о Жыда, але не знала, же по нім іде ґестапо. Тото вшытко єм тлумачів кельчаньскому нотарёви Шпіркови, якый мі за тото щіро подяковав.

далe

Інж. Димітрій КРІШКО

Переклад із словацького М. МАЛЬЦОВСКА

Підкарпатьскый герой

Помалы ся потемря розрїджує з наступаючім днём – 3. новембром 1943 року. Перед пару годинами Михал Оленіч быв на оператівній порадї велителїв рот і прапорів, котру скликав велитель 1. чеськословеньской самостатной бріґады, плуковник Л. Свобода, де выголосив, же по семій годинї ся зачне дїлострїлецька приправа а пак ай боёвый наступ – ослободжіня главного міста Україны – Києва.

Перед тяжкым боём офіцеры і вояци хотїли одпочінути. Нечекано з окремых засоб выфасовали шампаньске. Довго до рана попивали і по камаратьскы дебатовали. Міджі нима были і підкарпатьскы Русины з 1. чеськословеньской самостатной бріґады, яка взникла з первістного 1. чеськословеньского польного прапора. Они споминали, главно на родны Карпаты, на прекрасну природу вяри, кідь берегы росцвили тернёвым цвітом, на хыжкы, в котрых пережыли дїтство і молоды рокы, і котры як кібы од біды были притиснуты к земли, але в садах довкола них не мож ся было налюбовати молочным цвітом вышень...

далe

Маґдалена ЛАВРІНЦОВА, Братїслава

(Переклад із словеньского языка: ПгДр. М. МАЛЬЦОВСКА.)

Мале заспоминаня перед юбілейным конґресом

Стоїме перед юбілейным, десятым засїданём Світового конґресу Русинів, котре буде 4. – 7. юна 2009 у Руськім Керестурї в Сербії і Петровцях у Хорватії. Прошло 18 років од першого засїданя (і тым фактічно од взнику першой пореволучной міджінародной орґанізації Русинів під назвов Світовый конґрес Русинів), яке ся одбыло 22. – 23. 3. 1991 року в Міджілабірцях у тогдышнїм Чесько-Словеньску. Є то довгый ці короткый час? Є то дость про екзістованя орґанізації. Но немало і в жывотї чоловіка, в тім припадї і моїм, бо од самого зачатку аж до днешнїх днїв єм быв выконным секретарём той орґанізації а єден дворічный період і председом ёго выконного орґану, котрым є Світова рада Русинів.

Кідь собі днесь заспоминам на тоты рокы, можу повісти, же робота в тій орґанізації мі взяла дость сил і часу в моїм продуктівнім робочім жывотї, але ніч не баную, бо жертвовати ся про свій народ є дїло благородне, а, може, даколи дахто собі і спомяне, же быв такый секретарь, ці таёмник, той орґанізації і дашто зробив про Русинів на Словакії і у світї. Так істо, як собі споминаме днесь на небогого першого председу Світовой рады Русинів – Василя Турка, котрый ся уж навсе, крылато повіджено, золотыма буквами записав до історії той орґанізації, історії возродного руху Русинів нелем на Словакії, але і у світї вообще.

далe

Мґр. Александер ЗОЗУЛЯК, выконный секретарь СРР, Пряшів, Словакія

Нова моноґрафія Й. В. Тімковіча, ЧСВВ:

 „DEJINY BAZILIÁNSKOHO MONASTYRA V KRÁSNOBRODE od 9. storočia po súčasnosť“

(Кошіцї 2009, 585 стор., тіраж: 2 500 фалатків)

Тоту інтересну і обсяжну моноґрафію автор присвятив світлій памяти своїх родічів і старых родічів. Окрем присвячіня чітатель ся дізнать, же моноґрафія была доручена до властных рук Святому отцёви Бенедіктови ХVI. до Ватікану і вшыткым православным патріархам єдиной Хрістовой церькви з нагоды історічного саміту чеканого зъєдинїня патріархів Рима і Москвы (октобер 2009) у Баку в Азербайджанї.

Моноґрафія мать двi главны капітолы і 36 підкапітол. Самостатно у моноґрафіїї суть части о ігуменах Краснобрідьского монастыря, історічный перегляд заселїня Краснобрідьского монастыря, выужыта література і аналітічный індекс.

З прічіны, же монґрафія обсягує велике множество історічных фактів, цітацій, гіпотетічных роздумів автора на історію і сучасность у контекстї з проблематіков не світьского, але веце церьковного характеру, проблемів у сістемі єрархії, одношінь міджі представителями нелем василіаньского, але й іншого церьковного жывота цілково, моноґрафія выжадує ерудованый, фахово-історічный рецензійный приступ так, жебы дакотры публікованы части і інформації были інтерпретованы у світлїшім планї порозуміня главно міджі лаічным і полоінформованым чітателём. Автор є знамый як продуктівный і способный публіціста, якый мать за собов велику шкалу надрукованого матеріалу. Доволю собі повісти, же є великым зъявом церьковной інтелектуалности із способностями такой „продукції“ надрукованой роботы.

далe

 Др. Михал БИЦКО, ПгД., Міджілабірцї, Словакія

Спомин на Людовіта Гараксіма

В братїславскім крематорію іщі 25. новембра 2008 сьме ся розлучіли з історіком ПгДр. Людовітом Гараксімом, к. н., котрый ся народив 1. aвґуста 1928 в Ужгородї. Середнёшкольскы штудії абсолвовав у тутешній Руській ґімназії. По войнї ёго родина оптовала до Чеськословеньска. На Філозофічній факултї Універзіты Коменьского в Братїславі штудовав історію і російскый язык. Темов ёго кандідатьской роботы были односины міджі Словакіов і Українов у 17. і 18. сторочу.

Л. Гараксім быв асістентом на Катедрї історії ФФ УК, пізнїше робив в Інштітутї
історії европскых соціалістічных країн Словеньской академії наук, дале в Історічнім інштітутї САН. Вызнамнов была ёго публікація „К соціалній і културній історії Українцїв на Словеньску до року 1867“. (Позн. ред.: тогды не мож было писати о Русинах, кідь їх офіціално „не было“, як ани о Підкарпатьскій Руси, бо днесь бы і назва ёго кандідатьской і той роботы звучали інакше). Як добрый одборник на міджіетнічны односины быв у р. 1968 призваный до владной комісії про федератівне ушорованя ЧССР.

По роцї 1970 в Історічнім інштітутї САН го застигли політічны чісткы, бо зо словеньского погляду – значіть немарксістічно – высвітлёвав револучны рокы 1848 – 1849 і было о нїм знаме, же не согласив з воєньсков інтервенціов 21. aвґуста 1968. Зато му заказали публіковати. Робив у Словеньскім народнім музею як архіварь, урядник і зналець музейных збірок. Але ёго мено не сміло быти уведжене ани в каталоґах выстав, котры приправив.

З ёго творчости треба спомянути холем тоты найвызначнїшы выступы: Славянство в історії Чехів і Словаків (1968), Од Колларового славянства к словенству 1835 –1848 і Народности на Словеньску (Братїслава : Веда, 1993).

Людовіт Гараксім быв актівным членом Матїці словеньской. У переломных роках по падї тоталіты быв членом выбору той орґанізації а в р. 1990 і председом Матїці словеньской… Барз ся анґажовав в Історічнім одборї МС, за што му удїлили Ціну Даніела Рапанта як своє найвысше оцінїня за принос к розвиткы історічной наукы… (Позн. ред.: о ёго роботї і заслугах у Матїці словеньскій як Русина сьме барз не знали, але Русины і Споваци мали все близко к собі, і Русин Адолф Добряньскый быв єдным із закладаючіх членів Матїці словеньской у возроднім процесї Словаків і Русинів у 19. сторочу.)

Л. Гараксім занимав дакілько вызначных постів: быв підпредседом Словеньской історічной сполочности, членом Рады влады СР про народности, членом Колеґії міністра културы СР і членом Словеньского гелсіньского выбору…

Высоко оцінюєме вшытко, што зробив про історічну науку на Словеньску. Занимав ся проблематіков міджіславяньскых односин і народностнов сітуаціов в Угорьску. Належав к найлїпшым одборникам на історію Русинів на Словеньску.

Ёго одход до вічности є великов стратов про науку на Словеньску. Окреме треба припомянути ёго снажіня о словеньску сувереніту. Не забываме оцінити ани ёго звязаность із своёв словеньсков отчізнов, про котру ёго родина охабила ёго родне Підкарпатя.

Наісто тыма пару словами не мож оцінити ёго принос до наукы і културы на Словеньску…

Вічная ёму память!

Петер МУЛИК, Братїслава, Словакія

(17. 2. 2009, Slovenské národné noviny, č. 7, s. 2)

Спомин на першый Світовый конґрес Русинів

Перед юбілейным, 10. засїданём Світового конґресу Русинів у Руськім Керестурї в Сербії і Петровцях у Хорватії 4. – 7. юна 2009 єм выглядав дві стары чісла україньскых новинок „Нове життя“, котры принесли матеріалы з першого засїданя Світового конґресу Русинів у Міджілабірцях у тогдышнїй Чесько-Словеньскій федератівній републіцї 22. – 23. марца 1991, бо ся мі хотїло попозерати дозаду, на зачаток. Так, як могла взникнути міджінародна културно-освітна орґанізація Русинів – Світовый конґрес Русинів вдяка револучным змінам у Середнїй і Выходній Европі в тім часї, так тоты зміны настли і в тогдышнїм Чесько-Словеньску по „нїжній“ револуції 1989 року, і за підпоры штату мож было скликати у нас перше засїданя Світового конґресу Русинів. А же ся тота подїя дістала до 13. і 14. чісла „Нового життя“ в р. 1991, а то нелем на ёго новостворены сторінкы під назвов Голос Русинів, але докінця на першы їх сторінкы, то тыж уможнила „нїжна“ револуція у нашій країнї, кідь в редакції даного україньского тыжденника ёго колектів демократічным способом собі на своє чело выбрав мене як нового шефредактора. Так перегортаючі тоты чісла, роздумуючі о зачатках русиньского руху, хотїв бы-м о тій подїї дашто зацітовати зо спомянутых двох чісел „Нового життя“.

далe

             А. ЗОЗУЛЯК, выконный секретарь СРР

Вдяка главно за захованя і выдаваня творчости о. Е. Кубека і о нім самім

(Выступ на семінарї председы Сполку русиньскых писателїв Словеньска Миколая Ксеняка присвченім 70. народенинам Франтїшка Данцака 26. фебруара 2009 у МРК в Пряшові.)

Почливый председо Русиньского културно-освітного общества А. Духновіча Гавриїл Бескид, почливый отець духовный Франтїшек Данцак, почлива громадо! Довольте, отче духовный, ку вашому вызнамному юбілею пожелати вам од Сполку русиньскых писателїв Словакії (СРПС) і од директоркы Музею русиньской културы (МРК) Др. Ольґы Ґлосіковой, др. н, як і од мене самого, певне здоровя, велё оптімізму і творчіх успіхів.

Мы Русины належыме к народам з богатов історіов. Не мусиме ся ганьбити за нашых предків ани за сучасників. Няй доказом того буде і МРК, і хоць в нїм іщі здалека не є вшытко, што є заплановане і што собі заслужить, жебы ту было. То лем доказує, же в нічім сьме не одставали, а кідь, та лем в голоснім і неперерывнім признаваню ся к своїй народности. Бо нашу віру, духовну і матеріалну културу нам многы-премногы завидять. А може і то была прічіна, чом многы о нашій културї, літературї, реліґії не хотїли знати, не хотїли єй узнавати.., а были і снагы цалком єй неґовати і зліквідовати. Так было і на Словакії по другій світовій войнї. Є то смутный факт, бо были ту офіціалны крокы културу, школы, реліґію Русинів зліквідовати, як і носителїв русиньской културы, віросповіданя, отцїв духовных. Така ліквідачна сітуація была аж до добы Александра Дубчека, і фактічно аж до „нїжной“ револуції.

дале

НЕПРАВОМ  ЗАБЫТЫЙ                                    

10. децембра 2008 року минуло 61 років од смерти i 125 років од народжіня нашого вызнамного історика, літературознателя, языкознателя, публіцісту, священка і културного діятеля першой половины 20. ст. доктора філозофії Николая БЕСКИДА (29. 6. 1883 – 10.12.1947).
Наша верейность о тім великанови русиньской културы малошто знать. Є неправом забытый, хоць в своїй добі то быв найплоднішый наш выскумник. Ёго перу належыть выше 11 книжок  і множество статей в тогочасній пресі. На жаль,часть ёго робіт зостала в рукописах, але і тото што вышло є про нас майже недоступне.
Походил він з вызнамного, шыроко розголуженого роду Бескидів, з котрого вышло  много учітелів, священиків, політиків, правників, лікарів, науковців і іншых высокошколованых людей. Із шырокой плеяды особностей того роду спомяньме холем едного, а то Антонія Бескида (20.12.1855 – 16.6.1933) правника, політика, председу Руской народной рады в Пряшові (1918 р.), делегата Паріжской міровой конференції (1918 р.), председу Централной руской народной рады в Ужгороді (1919 р.), котра прияла узнесіня о припоїню Підкарпатской Руси до нововзникаючой Ческословеньской републикы. В Ужгороді А.Бескид в 1920 р. заложыв Руску народну банку а в 1920 р. быв выменованый за губернатора Подкарпатской Руси.
Клуб любителів нашой історії і културы при Русиньскій оброді  в Свиднику на честь той вызнамной особности Русинів – Николая Бескида,  зорганізовав 11. децембра
2008 бесіду о ёго жывоті, о выслідках ёго научной роботы і концепцій, з котрых выходив. Участникы бесыды, окрем іншого, мали можность видіти і перелистовати  двы ёго книгы “Юлій І. Ставровскій ПОПРАДОВ”, выдану 1929 в Ужгороді і “Karpatorusskaja pravda”, выдану латинков  1932 в США і статю  “Историческое прошлое Пряшевщины” в алманаху “ПРЯШЕВЩИНА”,  выданого 1948 в Прагі.

 До розпаду Ракусько-Угорьской монархії Н. Бескид свої роботы писав по мадярьскы і публіковав в мадярьскіх журналах а по взнику новой ЧСР вылучні  по рускы. О ёго професіоналности свідчіт і  то, же він уж як 20-рочный выдав першу свою научну роботу о історії опатства в Таполці, де доказує ёго славяньскый корінь іщі до приходу Арпадовців. А в тім істім року быв прияый за  рядного члена мадярьского історічного общества.   Быв русофілской орєнтації, але ёго рускость  выходила і сплывала з русиньством. Быв то великый патріот свого народу і ёго краю, котрым засвятив вшыткы свої силы глубокому познаню ёго історії і културы з цілём дати Русинам фундованій заклад про познаня свого походжіня і історії, як пише о нім доцент В. Хома.
При приправі бесыды нам добрым жрідлом была і книга Николай Бескид на благо Русинiв  Мгр. Гавриїла Бескида, котрый є сыновцём  Николая Бескида.

І. Р., 26.12.2008

70 років oд нученого одходу русиньскых штудентів iз Підкарпатьской Руси

В часї першой Чеськословеньской републікы (в 20-х і 30-х роках минулого стороча) русиньска молодеж выходного Словеньска, котра хотїла быти фінанчно забезпечена родічами або штіпендіями, учіла ся в руськых школах на Підкарпатьскій Руси.  

• Ґрупа штудентів-Русинів із выходного Словеньска ся по роспадї Чеськословеньска учіла і в Руській ґімназії у Празї, міджі нима хрестиком означеный автор статї.

далe

Інж. Александер ЖАТКОВІЧ, Кошіцї, 26.12.2008

При Памятнику А. Духновічови было нам барз добрї

(Ад: 75 років од одкрытя памятника Будителёви)

Щастливый тот народ, котрый має такого будителя, якым быв про русиньскый народ Александер В. Духновіч. Така думка мі перескочіла в голові, кідь єм перечітав статю з пера  Мґр. Гавриїла Бескида, опубліковану в Народных новинках, ч. 29 – 32/2008. При єй чітаню єм сі заспоминав на школьскы рокы, кідь в 1945 роцї, як штудент Ґрекокатолицькой руськой учітельской академії в Пряшові, єм ся веце дізвав о нашім будителёви А. Духновічови. На годинах предмету „Русская литература“ директор школы Др. Штефан Ґойдіч видїлив немало часу і про русиньску літературу, де ся штуденты могли много дізнати о нашых поетах і писателях нелем з 18. і 19. ст., но і о тогочасных. Попереднє місто міджі нима мав якраз А. Духновіч. О нїм директор школы так інтересно говорив, же сьме го слухали з отвореныма устами,  а даколи забыли до зошытів робити поначкы. При кінцю годины нам все припоминав, же кідь підеме коло памятника, треба ся перед ним поклонити і дати му честь за вшытко, што про наш русиньскый народ зробив. Я то дотримую доднесь.

далe

Інж. Ян ФРІЦЬКЫЙ, Кошіцї, 26.12.2008

Усуджені быти в „раю“

Два русины-патріоты, Русин подкарпатський Ян Демчік и русин словацький Николай Шкурла, майже ош не были ниґда знакомі, не были ниґда уєнно, но зла русиньска доля розпорядилася так, што мож їх сміло назвати истинныма братами. Лем братами о неволи. Непозеравучи на то, ош Николай Шкурла и дав у назву свої книжки слово рай, бо назвав ї „Odsudeni do raja“ (Svidnik, 2004), айбо рай тот, як мож дŷзнатися из книжки, быв гуршый, ги пекло. Ипен так, як и ґулаґ Яна Демчіка, котрый свої спомины назвав просто: „Můj utek do gulagu“ (Praha, 2001).

Єден русиньский автор, говорячи про долю свойих братўв-русинўв 21-го віку, так пише:

Тяжко ты иєш, русине,

Мадрувучи світом,

Приниженый, ги тот жебрак,

Береш дараб хліба...

Русинська доля 21-го віку видить нам ся пеклом. А може, простаки-русины ниґда ся и не мали ліпше?

Слідувучи хронологійи, спершу поговориме за книжку Яна Демчіка.

У спередслові до свої невеликої книжечки автор пише: „Од свого арешту (1939 р. – авт.) аж до того часу, коли ня слободили з лаґру (1943 р. – авт.), ниґда’м ся досыта не наів. Я не відьўв молоко, мнясо, цукор, сўль, зеленину, садовину, траву, чички, листяні дерева, звірят, потят. Я ниґда не мав на собі спўнньоє, штрімфлі (потому яки“м доносив свої). Ниґда“м ся небрытвав, не стрыхимся, не мывимся (лем раз у полтавськўм „души“), не напивимся студеної воды вадь иншої ріджявы (окрем киплятка). На рештантах ниґда“м не відьўв иншакого платя (куфайок), ги од помершых. Ниґда“м не відьўв, обы ся дако смівя – ани рештанты, ани лаґерноє началство. Тут ни было ни колячого друту, ни вышки діла стражникўв. Трупы“м відьўв, лем ги бы люди пўснули. Ищи вчора завіділи “сьме їм из мойим сусідом, ош они уже сконали. А днись уже и тому сусідови завиджю лем я сам. Може, завтра уже и мині буде завідіти другий сусід, тлото знає лем тутишня тундра. Тут ся соєдинили темні странички чоловіка из тутишньым твердым крайом, и уєнно принижувуть рештантўв аж на самый спўд їх чоловічности“. Страшні слова, но їх смысл ставав ищи страшнішым од того, што рештант нияк не годен быв збагнути, за яку вину тота біда на нього впала.

далe

Димитрій ПОП, Ужгород, 26.12.2008

Формованя першой публічной бібліотекы

в часї єпіскопа Ґріґорія Тарковіча

(Реферат на міджінароднім семінарю Обявность історічных робот Николая Бескида, Пряшів, 20. септембра 2008.)

Чітателям і научным працовникам, котры хотять загнати духовну жажду і заспокоїти свої научны потребы, буде інтересно ся дізнати, коли, хто і за якых условій поміг сформовати першу публічну бібліотеку при Ґрекокатолицькій єпархії в Пряшові. О тім ся мож дізнати з історічной книжкы Николая Бескида: Ковач Янош – 1764 – 1884, выданій у выдавательстві Атхенаум в Будапештї в р. 1909.

Місто Пряшів із своїма научныма інштітуціями і бібліотеками в минулости зограло вызначну роль як културный центер і сіятель освіты на выходї Словакії, тогдышнёй Австро-Угорщіны. Вызнам Пряшова як културного центра ся датує оддавна, зато не надарьмо Пряшів называли „Атенами над Торисов“. Народ той области уж од часів феодалного середнёвіча ся находив під тиском підданства. Быв худобный нелем матеріално в горьс-кых областях Верьховины, але і духовно. На провінції не было ани основных, ани общоосвітных школ, а на приправу учітельскых кадрів про церьковны школы была зряджена першыраз Півцоучітельска семінарія в Пряшові лем в р. 1895. Школ не было. Дяк учів у своїм домі закону Божому, ґрамотности, а то писати, чітати, раховати і брав од каждого ученика по 10 ґрайцарїв. При такых условіях о даякій школованости не могло быти ани речі. Малоґрамотныма были і самы душпастырї, бо богословскый лицей на такы кадры зрядили лем кінцём 19. ст. Феодалны панове вырубовали тяжкы бремена нелем про своїх підданых і землеробів, але і про дяків, тогдышнїх учітелїв і священиків, котрых тримали на уровни простых людей.

далe

Мґр. Гавриїл БЕСКИД, 3.12.2008

Рутенія ÜBER ALLES

Поп И.: Энциклопедия Подкарпатской Руси (Ужгород: Выдавательство В. Падяка, 2001, 432 стор.).

Paul Robert Magocsi and Ivan Pop, eds.: Encyclopedia of Rusyn History and Culture (Toronto: University of Toronto Press, 2002, 520 стор.).

Paul Robert Magocsi and Ivan Pop, eds.: Encyclopedia of Rusyn History and Culture. Revised and Expanded Edition (Toronto: University of Toronto Press, 2005, 569 стор.).

В історії будь-якого націоналного проєкту, главно такзваных „неісторічных“ націй, енціклопедії мають вызначну етапну роль. Они суть веце як енціклопедії, бо окрем звычайной і главной функції сообщіня і сістематізації знань в подобі справ (інформацій), все мали і мають тыж іншу, важнїшу задачу. Они суть націоналныма енціклопедіями, суть на то, жебы представили минулость і сучасность властного народа в подобі норматівного, конвенчного, решпектуючого знаня. Тота теза ся добрї ілуструє на україньскім прикладї – в історії україньского націоналного проєкту обидві, україноязычна „Енциклопедія українознавства“ (11 т.) і анґлоязычна „Encyclopedia of Ukraine“ (5 т.) цалково одограли (і продовжуть одогравати) свою основну роль – потверджіня україньскости як чогось окремого на поліцї інформачных выдань (также і в сістемі знань) западных, і не лем їх, бібліотек. Ці неекзістуючім народам присвячують енціклопедії в 11 томах? В арзеналї україньской націоналной ідеї енціклопедії ся проявили як, може, помалы дїючій, але конець-кінців, ефектівный способ.

Факт, же пару років передтым тот способ быв поужытый про русиньскый націоналный проєкт (історічна отчізна котрого – Закарпатя/Підкарпатьска Русь – є „войновым“ полём з україньскым націоналным проєктом), нас не має несподївати. Тадь обидва авторы рецензованых енціклопедій і заєдно головны промотеры русинства добрї знають як історію Україны, так історію україньского націоналного руху і ёго тактіку. Не є ніч надприродного в тім, кідь познаме тактіку конкурента.

„Як не парадоксно то звучіть, але Україну і Українцїв мож поважовати за єдну з найуспішнїшых історій сучасной епохы... перед сто пятьдесят роками, може векшына Українцїв ани не знала, же они творять окремый народ, а тым веце, о тім не знала ани остатня часть світа. Але зато ку кінцю 20. ст. Україна выступать як суверенна держава... Мы, Русины, можеме в многім ся поучіти з україньскых скусеностей.“ (З выступу П. Р. Маґочія на 5. Світовім конґресї Русинів в Ужгородї, 25. 6. 1999).

далe

Ернест ГИЙДЕЛ, 3.12.2008

Історичні роботы Николая Бескида

и його кредо „карпатороссы“

(Реферат нa міджінароднім научнім семінарю Обявность історічных робот Николая Бескида, Пряшів, 20. септембра 2008 р.)

• Знамый русиньскый історік Николай Бескид, котрый написав ряд інтересных научных і научно-популарных робот.

Николай Бескид, наш вызначный діятель першой половины 20-го віка, лишив потомкам много інтересных и цінных трудÿв, котрі не втратили актуальность и у началі ХХІ в. В свойих історичных роботах Николай Бескид хотів доказати, ош автохтонами карпатського реґіону суть словяни, конкретно „карпатороссы“, як вÿн называв нас, русинÿв. Николай Бескид признає, ош

„... славянство, конечно, пришло сюда (в карпатськый реґіон – авт.) еще въ эпоху переселенія народовъ, которое и разсъяло его по Антлантическій океанъ, а на югъ – по Средиземное море,“ но про нашу русинську локаліту, про автохтонÿв Карпат вун має иншу точку зору, яку доста часто повторять у свойих роботах, бо хоче убідити чітача, ош „... карпатороссы оторвались отъ общаго русскаго корня вслідствіе ослабленія Руси подъ вліяніемъ татарского нашествія“. Сесю тезу Николай Бескид подає и у свойÿй історичнÿй роботі „Карпаторусская древность“, інтереснÿй невеликÿй книжечці, котра состойіть из 6 глав, межи котрыма выділявуться свойов глубинов изложенія матеріала глава под назвов „Карпаторусская древность“ и глава „Историческая Карпатская Русь“. Накÿлько серйозно Николай Бескид ставився до сиї проблематикы, говорить факт ухоснованої ним літературы: у невеликÿй книжці автор подає коло 400 думок разных авторÿв – руськых, чеськых, мадярськых, німецькых, словацькых, а также аналізує роботы многых хроністÿв раннього середньовічя. А так як у каждого автора была своя точка зору на автохтонÿв карпатського реґіону, Николай Бескид сміло вступав з нима у полеміку, бо мав свою точку зору, яку одстойовав до кÿнця жытя. И хоть не усе його точка зору по вопросах нашої історії мала пуд собов, як нам ся видить, твердый научный фундамент, не будеме го за сесе осуждати, бо історія – наука динамічна, котра, дякувучи майспершу археолоґам, дуже часто доповняться новыма фактами из того ци другого періоду жытя людства ци реґіону, што даколи корінным образом мінить и выводы ученых. Именно выходячи из динамічности и складности наукы історії и давности історичных тверджень Николая Бескида, мы не будеме детально аналізовати його історичні роботы, а изопремеся на його кредо – на назві „карпатороссы“ .

далe

Димитрій ПОП, Ужгород, 3.12.2008

Ґорлицкій Бурсак

VI. В новій Чехословациі

До Прагы приіхал єм як раз в дни першой річниці основаня Чехословацкой Республикы. Місто было прикрашене фанами, а його мешканці – полны национальной гордости і торжественной радости. Всяди видно было порядок, вшытко было на своім місци. За єден рік державной незалежности Чехы урядили ся так солідні в своій новій республиці, як бы в ній были од століть. (...)

Розозрівшы ся дакус по Празі, зашол єм до росийской войсковой місиі з рекомендацийным писмом од князя Волконского. Начальник принял мя барз мило, просил розповісти о моім жытю в Римі, о знаємости з князьом Волконскым, а пак зьвідал якы мам пляны – ци думам остати в Празі і ци мам середкы до жытя. Повіл єм, же остану ту і буду ся старал найти даякє занятя, бо середків до жытя мам дакус, але невельо. Мал єм в пляні поступити на університет, та не хтіл єм одраз того выявляти. Начальник гварит, же кєд хцу, можу остати при них. Они мают специяльний войсковий табір, де зберают добровольців для ґенерала Вранґля і одсылают іх на Крым, та я не мушу іти до того табору, лем можу быти призначений до роботы з дост можливыом заплатом в редакциі руской ґазеты, яку выдає войскова місия в Празі. Же має інформациі, што і в Італіі я писал до ґазет.

Принял єм пропозицию з великом охотом. На шлідуючий ден я уж был в редакциі той білоґвардийской ґазеты. (...) Заплата была заправды цілком порядна, а робота свобідна в тым сенсі, же не треба было сідити заєдно означены годи-ны при столику, лем прирыхтувати свою част роботы і выйти, коли хто хотіл. В інчых часах і при інчых обставинах чловек задавал бы сой зьвіданя – одкале така ґазета отримує фонды, бо ясным было, жа сама ся не оплачат. Предплатників не было, платных оголошынь такой нихто не давал, а вызерало, што і чытачів не было. Але были то часы, коли і така ґазета могла проквитати. Грошы на „добровольців” в таборі, на ґазету в Празі і на інчы того роду ціли давало правительство молодой Чехо-словацкой Республикы. Прага тримала єден антибольшевіцкій фронт зо західніма демокра-циями, та старала ся робити тото саме, што робила Франция, Анґлия і дальшы союзникы. А окрем того, Чехо-словация мала іщы якысы тайны рускы фонды. Од офіцерів, там в редакциі, я зараз в перший ден почул, што чехо-словацкы легіоністы заграбили в Сибіри і вывезли величезну масу руского злата, на котрым пак в Празі створили легіоновий банк.

далe

Симеон ПЫЖ, Ужгород, 3.12.2008

Деревяна краса з Підкарпатьской Руси

• Редакторка русиньского телевізного высыланя  в Ужгородї  Віра Кобулей робить інтервю з орґанізатором выставкы на Підкарпатю – Валеріём Падяком, к. н., директором Выскумного центра карпатістікы, і Мґр. Їржім Юнеком, директором Реґіоналного музею у Высокім Мітї Чеськой републікы (Ужгород, 26. мая 2008).

Путовна выставка фотоґрафій деревяных церьковлей Підкарпатя і Слoвакії, перевезеных у 30-ых роках ХХ. ст. до Чехії і на Моравію, была найновше святочно одкрыта 23. октобра 2008 р. у Містьскій образовій ґалереї міста Мукачово. Тота выставка під назвов „Roubené skvosty z Podkarpatské Rusi“ – то самобытна історія захованя шестёх церьковлей нашой сакралной архітектуры. Тоты деревяны храмы ся находять у різных куточках сучасной Чеської републіки, а то в: Празї (Церьков св. арх. Михаіла, XVII. ст., із с. Медведівцї, Мукачовського раёну), в містї Градец Кралове (Церьков св. Николая Чудотворця, ХVI. ст., із села Мала Поляна, Стропківского окресу на Словакії), в с. Добжіков (Церьков вшыткых Святых із 1669 року, с. Холмовець, Виноградівского раёну), в м. Нова Пака (Церьков Успенія Пресвятой Богородіцї, XVIII. ст., с. Обава, Мукачовського раёну), в м. Бланско (Церьков св. Параскеви із 1641 р., с. Нижнє Селище, Хустьского раёну), в м. Кунчіце под Онджейнїкем (Церьков св. арх. Михаіла, XVII ст., с. Глинянець, Мукачовского раёну). Пять із шестёх храмів на новім місцї быль знову посвячены і в них ся одправляють Службы Божы. Церькви суть у справі різных церьковных громад – православной (1), ґрекокатолицькой (1), римокатолицькой (1) і чехословацькой гусітьской церькви (2). Реґіоналный музей міста Вісоке Міто (директор Мґр. Їржі Юнек) є найстаршым із реґіоналных музеїв Чеськой републікы, быв отвореный такой по створїню першой Чехословацькой републікы. Тыж тот музей є найавторітнїшым у Чехії научно-методічным центром в области русиньской сакралной архітектуры. Музей приготовив выставку на тему „Деревяны цінности з Підкарпатьской Руси: шість церьковлей, перевезеных до Чехії і на Мораву в 30-х роках 20. ст.”, яка ся ту експоновала од 13. новембра 2005 до 15. януара 2006 року. Тогды тыж (21. – 22. новембра 2005 р.) музей зорґанізовав міджінародный научный семінарь к даній темі, а єдиным представителём, якый ту заступав Україну, быв выдаватель Валерій Падяк, к. ф. н., якый плодно сполупрацує з тов інштітуціов і є орґанізатором той выставкы на Підкарпатю. Актівну участь у приправі експозіції взяли: Мґр. Їржі Юнек, історік Мартін Штєпан, священик чехословацькой гусітьской церькви Їржі Пылгак і Мґр. Бронїслав Ондёл.
Путовна фотовыставка „Дерев’яні скарби з Підкарпатської Русі” в р. 2008 – 2009 буде ся експоновати в містах і селах Закарпатьской области, зачінаючі в Ужгородї, де была 26. мая – 6. юла 2008 р. у прос-торах Закарпатьской областной научной бібліотекы (дир. Л. Григаш). Дале 15. юла – 10. октобра 2008 выставка была отворена у Музею І. Олбрахта в с. Колочава, Міжгірьского раёну (директор Н. Тумарець). Теперь выставка „попутовала“ до Мукачова і експоновала ся у просторах Містьской образовой ґалереї (23. октобра – 4. новембра 2008) і в Історічнім музею „Паланок” (7. новембра 2008 – 31. януара 2009 року).

„Закарпаття online“

(Переклад з україньского языка до русиньского варіанту на

Словакії – А. З.), 3.12.2008

Вклад Николая Бескида до выскуму історії Унії і Русинів в Угорьску 17. і 18. стороча

Дїло вызначного русиньского історіка і културно-освітного дїятеля Николая А. Бескида (1886 – 1947) ся по роцї 1989 правом тїшить великій позорности і популарности в научных кругах, але і у шыршой громады. Протягом релатівно куртого, але дуже плодного жывота Николай Бескид написав дакілько робот як зо старшой, так і з новшой історії карпатьскых Русинів і з літературной історії, котры мали великый одзыв і в значній мірї приспіли к розвитку народной свідомоти того етніка, главно в першій половинї 20. стороча.

Єднов з менше знамых публікацій о історії Русинів в Угорьску є робота „Из минувшаго одной крестьянской семьи“, котра вышла в Гомстедї в роцї 1932 у выдавательстві Typografia Amerik Русского Вістника в россягу 95 сторінок. Была написана в карпатьскій редакції руського языка, але выдрукована латиніков, затоже мала служыти главно потребам русиньскых еміґрантів в Америцї. Друга – третя ґенерація тых еміґрантів заслугов родины, церькви, але і друкованых періодік і далшых актівіт краяньскых сполків іщі розуміла по руськы (русиньскы), но кириліцю уж не знала.

далe

ПгДр. Станїслав КОНЄЧНІ, к. н., 6.11.2008

Актуалность творбы Николая Бескида

Русиньске културно-освітне общество А. Духновіча в Пряшові у сполупраці зо Словеньсков асоціаціов русиньскых орґанізацій 20. септембра 2008 зорґанізовало міджінародный научный семінарь під назвов Обявность історічных робот Николая Бескидa. Др. Николай Бескид (1883 – 1947) в сучасности чім дале тым веце ословлює своїма творами літераторів, історіків і вшыткых, якы ся інтересують судьбов Русинів у минулости. Може і зато, же за минулого режіму му науковцї не придїляли належну увагы, аж на даякы выняткы. В сучасности, вдяка демократічній клімі, є отворена тема бескидіады наповно. Міджі нёв ся вынимать розложыста творчость Николая Бескида, к якій ся мож все вертати. А то і дякуючі многым добрым условіям, фундованым лекторам, підпорї Міністерства културы Словеньской републікы, роботї споминаного общества в Пряшові, на челї котрого стоїть потомок Николая Бескида – Мґр. Гавриїл Бескид, Словеньскій асоціації русиньскых орґанізацій, інтеґралнов частёв якого є і Общество А. Духновіча. Якраз Г. Бескид отварять ай свій архів про научны цілї.

● Участници міджінародного семінаря під назвов Обявность історічных робот Н. Бескида, котрый быв 20. септембра 2008 у Пряшові: (злїва) у публіцї М. Мальцовска, М. Полчова а за главным столом реферуючі – В. Падяк, к. н., ПгДр. К. Копорова, Мґр. Ґ. Бескид, Д. Поп і ПгДр. С. Конєчні, к. н. Фоткы: А. З.

На основі высшеуведженых доброжычливых условій ся одбыв семінарь в Пряшові, на якый ся зышли прихыленцї русиньской културы, історії, літературы. Семінарь отворив Мґр. Гавриїл Бескид, якых вшыткых щіро привітав і коротко повів о цілях семінаря, о тім, як треба з честёв приступати к минулости свого народу, к ёго вызнамным представителям културы, літературы, історії, привітав вшыткых лекторів, загранічных гостів. Семінарь вела ПгДр. Кветослава Копорова, асістентка Інштітуту русиньского языка і културы Пряшівской універзіты, яка выступила з темов Одраз жывота і дїятельства Николая Бескида в русиньскій пресї по 1989 роцї.

далe

Марія МАЛЬЦОВСКА, 6.10.2008

Наморному сержантови Михалови Стренкови было удїлене обчанство США

Сержант Наморной піхоты армады США, родак із русиньского села Орябина, днесь окрес Стара Любовня на Словеньску – Русин Михал Стренк (Michael Strank), герой боїв на японьскім острові Іво Джіма, котрому недавно было удїлене америцьке обчанство ін меморіам.

(Карпаторусиньске общество в США тото оцінїня узнавать і давать до позорности Стренкову карпаторусиньску народность.)

Мунгіл, Пенсіванія: Карпаторусиньске общество в США з гордостёв принимать ознамлїня о штатнім обчанстві Споєных штатів америцькых, котре было ін меморіам удїлене русиньско-америцькому сержантови Михалови Стренкови (Michael Strank). Почас славностного церемоніалу, котрый быв 29. юла 2008 перед памятником наморного корпусу в Арліґтонї, штатї Вірджінія, перебрала Стренкова сестра Мері Перо в ёго менї цертіфікат о удїлїню обчанства од Америцького іміґрачного уряду.

Михал Стренк быв сержантом Наморной піхоты Споєных штатів америцькых почас 2. світовой войны. Ёго подоба є міджі скулптурами вояків, котры кладуть америцьку заставу на верьху горы Сурібачі почас битвы на острові Іво Джіма, котра є закомпонована до славного монументу припоминаючого тоту подію. Стренк умер в бою о нецілы два тыжднї.

Народив ся 10.  новембра 1919 в русиньскім селї Орябина (у втогдышнїм Чеськословенську, днесь окрес Стара Любовня на Словеньску) і быв сыном Василя Стренка і Марты Ґрофіковой.

Василь Стренк еміґровав до Френклін Бороуґ недалеко Джонставну в Пенсілаванії, де, подобно як много далшых русиньскых іміґрантів, нашов роботу в оцілярнях. Ёго родина вєдно зо сыном Михалом ся ку нёму пристїговала в роцї 1922.

Цертіфікат о удїлїню америцького обчанства, котре М. Стренкови было удїлене Америцькым іміґрачным урядом і котрый 29. юла 2008 славностно перевзяла ёго сетра Мері Перо.

Русины, тыж знамы як Руснаци, походять з карпатьской области у Выходній Европі (на теріторії Словеньска, Польска, Україны, Мадярьска, Румуньска, а захоплює тыж іміґрантьскы комуніты в Сербії і Хорватії). Кідьже Русины николи не мали свій властный штат і країны совєтьского блоку їх не хотїли узнати за самостатну народностну ґрупу, все екзістовали неясности о русиньскій народностній принадлежности окремой од словеньской, чеськой і іншых выходоевропскых народностей.

далe

Веце інформацій найдете на: www.c-rs.org.

Eлейн РУСИНКО, Балтімор, США

19. 9. 2008

Храньме одказ просвітителїв Славян –

Кірiла і Мефодія

Пятый юл у Словакії є штатным святом св. Кіріла і Мефодія. В тот день і в 2008 р. у многых містах Словакії были екуменічны богослужбы, при котрых обчане нашой републікы, незалежно од їх віросповіданя, припомянули собі вызнам Кіріла і Мефодія, якы положыли основы славяньской писменности, молять ся к ним як к єдниству Славян і народів. Св. Кіріл і Мефодій принесли к нам хрістіаньску віру, културу, яку почас сторіч не подарило ся зніщіти ани Нїмцям, ани Мадярам. Они ся стали покровителями Европы.

• Памятник св. Кірілови і Мефодіёви у Мукачові (Україна) од русиньского скулптора Івана Бровдія. Фотка: А. З.

Уж на зачатку 9. ст. хрістіанство проповідали нїмецькы місіонарї. У р. 830 в Нїтрї быв за часів панованя Прібіны поставленый хрістіаньскый храм, але місіонарьска робота Нїмцїв была малоуспішна, бо они проповідовали по нїмецькы. Зато моравскый князь Растїслав у р. 846 попросив візантьского імператора Михала, жебы му послав такых місіонарїв, котры бы проповідали хрістіаньску віру на славяньскім языку. Михал выбрав Константіна і Мефодія, якы ся вернули з Царіграду по своїй місіонарьскій роботї в Кримі. Константін, як монах Кіріл, быв великый ученый, родак з міста Солунь, де жыло много Славян. Знав славяньскый язык. Покы ся одправили на Мораву, Константін і Мефодій написали ґраматіку славяньского языка і ёго азбуку, переложыли на славяньскый язык богослужебны книжкы, а позад того одобрали ся к Растїславови. Своёй місіов, надхненов роботов выкликали зависть міджі нїмецькыма місіонарями і много мусили перетерпіти од їх інтріґ і лживых обвинїнь. Не позераючі на тото вшытко, їх дїятельство находить порозуміня у папы Адріана ІІ., якый їм доволив служыти на славяньскім языку. Треба повісти, же в тім часї западна і восточна церьков были іщі єднотны, але даякы проблемы і недорозуміня уж были явны. Папа Адріан ІІ. нелем же їх прияв ласкаво, взяв од них принесены мощі св. Клімента, славяньскый переклад Святого Писма і доволив їм, жебы продовжовали проповідати Слово Боже і одправляти Божы службы по славяньскы. Він высвятив Мефодія за єпіскопа і назначів го архієпіскопом про тогдышню Панонію. Так папа Адріан ІІ. справедливо оцінив апостольскый труд св. братів Кіріла і Мефодія, де послїднїй з них ся выбрав к своїм вірникам на Мораву. Св. Кіріл, змученый роботов і путованём, зістав в єднім з монастырїв коло Рима і постриг ся за монаха. Умер в р. 869.

далe

Мґр. Гавриїл БЕСКИД, Пряшів, 05.09.2008

Степан ДОБОШ – фундатор Ужгородьской універзіты

• Першый ректор Ужгородьской універзіты, родак із села Обава на Підкарпатю, котрый довгы рокы прожыв і учітелёвав у Пряшові, Заслуженый учітель – доц. ПгДр. Степан Добош, к. н.

Кінцём минулого року минуло 95 років од народжіня Степана Добоша – особности, котра ся навсе записала до історії Закарпатя як першый ректор Ужгородьской універзіты. Хоць на тім постї быв лем дакілько місяцїв і бівшу часть свого жывота прожыв за граніцями свого родного краю, Степан Добош ся вказав вірным сыном свого народа. Шкода лем, же на ёго мено сі днесь малохто з краян спомяне.

Степан Добош ся народив 8. децембра 1912 року в селї Обава на Мукачовщінї в родинї півцё-учітеля Василя Добоша і Меланії Маринець. Дїтьскы рокы будучій ректор прожыв в селї Дубино, основну освіту здобыв в Нелипеньскій народній школї (1918 – 1923), по скінчіню котрой вступив до мукачовской реалной ґімназії. Міджі педаґоґами в ґімназії в тім часї доміновали руськы „біло“-еміґранты і містны русофілы, зато і навчалный процес быв цалком насякнутый тым духом. Тото, самособов, позначіло формованя народных поглядів каждого ґімназісты. По скінчіню ґімназії молодый паробок вышов з твердым пересвідчінём, же підкарпатьскы Русины суть неоддїлнов частёв російского народа.

По скінчіню ґімназіалных штудій, в роцї 1931 Степан Добош вырушив до Прагы з наміром вступити на Карлову універзіту. Як пописує біоґраф Ілля Ґалайда, Степан Добош хотїв штудовати на теолоґічній факултї, бо там ся за науку не платило, но пізнїше змінив погляд і приголосив ся на медицину а наконець быв приятый на правницькы штудії. Но стати ся фіскарішом му тыж не было суджене, зато по року штудія переступив на філозофічну факулту, котру скінчів в роцї 1937.

далe

Константин КУЦОВ, Ужгород, 05.09.2008

75 років од одкрытя памятника Будителёви

Културны народы світа з великов по-чливостёв ся односять к своїм културно-націоналным особностям. Братьскый словеньскый народ, з котрым в єднім штатї довєдна жыють і Русины, мають Людовіта Штура. Русины на Словакії за найвекшого свого будителя поважують Александра Духновіча (24. 4. 1803 – 30. 3. 1865). Своїм великанам, жебы їх звічнити, народы ставляли і ставляють памятникы.

• Перед Памятником Александра Духновіча, котрый славить 75 років од свого святочного отворїня, часто ся фотоґрафують Русины і русиньскы делеґації. Так тому было і 5. юна 2003 року з участниками 7. Світового конґресу Русинів у Пряшові (на фотцї).

Русины уж по роспадї Австро-угорьской монархії і взнику першой ЧСР ся старали на честь нашого вызнамного будителя поставити достойный памятник. З істочників знаме, же ідея збудованя памятника А. Духновічови в історічнім центрї Русинів – в Пряшові зродила ся на початку 1922 року, але общім народным рухом ся стала аж тогды, кідь Др. Іван Кізак, тогдышнїй професор Ґрекокатолицькой руськой учітельской препарандії, Др. Сімеон Смандрай, прелат і великый меценаш русиньской културы, Федор Дуфанець і іншы русиньскы патріоты взяли ся за дїло із свіжов енерґіов. І так ідея і желаны планы збудовати памятник стали ся народным і общім русиньскым рухом. На выповнїня тых желань і планів были потрібны грошы і одповідный умелець-скулптор, а тыж было треба зробити пропозіції на памятник. Русиньска громада в тых міджівойновых часах з великов радостёв привітала справу о тім, же приправный выбор на будованя памятника в р. 1932 підписав договор з празьков, в културных русиньскых кругах знамов скулпторков, панї Еленов Мандічовов, родженов Шіналёвов. Она уж тогды мала за собов створену бусту А. Добряньского в р. 1928 в Михаловцях і робила монументалны роботы, портреты і скулптуры з народнов русиньсков тематіков на теріторії тогдышнёй Підкарпатьской Руси. Подля споминаного договору в юні 1933 року памятник А. Духновічови уж мав стояти в Пряшові на тогдышнїй Площі леґіонарїв, перед буовов Ґрекокатолицькой богословской семінарії, а мав то быти бронзовый памятник. Скулпторка представила пару пропозіцій на памятник, але наконець тогдышня русиньска громада прияла тоту пропозіцію, котра ся стала реалностёв в конечній управі. Макета того проєкту была публікована і в тогдышнїх новинках Русское слово, котры выдавала Пряшівска ґрекокатолицька єпархія. Окрем макеты, в тых новинках находила ся і рубрика Дары на памятник А. Духновіча. І так зо сторінок тых новинок ся можеме дізнати мена тых добродителїв, котры дали грошы на памятник. Русины з нетерпезливостёв чекали на тот великый день, на святочне отворїня памятника. Вшыткы тогды, подля добовой пресы, высловлёвали обдив у тім дусї, же бідный русиньскый народ доказав незломну вірность, любов к будителёви, к авторови ёго наймилшого стишка Я Русин был...

далe

Мґр. Гавриїл БЕСКИД, Пряшів

Александер Духновіч і Адолф Добряньскый – двоме великы Русины XIX. стороча

(Реферат iз научной конференції присвяченой юбілею 205 років од народжіня А. Духновіча, котра была 10. мая 2008 у Будапештї.)

• Александер Духновіч – вызнамна особность церьковного і културного-освітного жывота Русинів.

Жебы справно порозуміти великость двох найвызначнїшых Русинів ХІХ. стороча і їх вклад до світовой історії, треба розаналізовати політічну кліму в Середнїй Европі середины ХІХ. стороча. Праві на тот час припадать найвызначнїша часть їх дїятельства – політічного у Адолфа Добряньского і културно-освітного у Александра Духновіча.

Середина ХІХ. стороча то быв значно неспокійный час про Середню Европу. У р. 1846 єй постиг барз слабый уроджай пшеніцї, а кідь хворота напала і бандуркы – другый хлїб, то в русиньскім краю настав великый голод. Люде ся жывили травов, варили скору із стромів... Выслїдком абсолутного недостатку стравы были вшелиякы хвороты. В Ужскій, Земпліньскій і Бережскій жупах повмерала пятина жытелїв. Із запису містных кронікарїв ся мож дізнати, же „смертность была така велика, што діла тутишньых люди ледва уставало теметовÿв“. Сітуація ся ставала небезпечнов. Тот факт розуміли і проґресівны дїятелї славяньскых народів Мадярьского кралёвства, зато ся добісїдовали зорґанізовати Славяньскый конґрес, жебы приправити даякый сполочный славяньскый проґрам, котрый бы поміг мінорітным славяньскым народам кралёвства холем дакус ся зрівнати з мадярьскым майорітным народом. Як видно, передреволучна сітуація у 1848 роцї ся вказала якраз тым каталізатором, котрый ускорив і зінтензівнив актівіты малых народів монархії у звязи з розвитком їх народной ідентіты.

В тых часах русиньску народну ідентіту хотїв захоронити і вынести на высшый ступінь Адолф Добряньскый, політік европской уровни. Ёго виджіня славяньского проблему і ёго рїшіня ся базовало на тых намаганях, котрых носителями была передня русиньска інтеліґенція. Свою ідеолоґію Адолф Добряньскый запрезентовав у Проґрамі, котрый 29. януара 1849 року передав вєдно з русиньсков делеґаціов у Відню новому імператорови Франтїшкови Йозефови.

Тот шырокый русиньскый проґрам, котрый ся тыкав цілого Ракусько-Угорьска, Добряньскый розробив праві в неспокійнім 1848 роцї! Такого політічного дїятеля з так шырокоспектралным проґрамом на тот час не мали нелем середнёевропскы славяньскы народы, але ани Галичане, ани Буковинцї, докінця ани выходны Українцї. Бо Шевченко в тім часї іщі жыв у Петербурґу, де довкола нёго бісїдовали лем по руськы, а Україна тым часом была іщі лем „Малороссия“.

далe

Др. Димитрій ПОП, 24.07.2008

Є на винї лем політічный режім?

Од того часу, кідь желїзнічны транспорты, поскладаны з розбитых, дїравых товарных ва-ґонів, везли до „Руська“ переселенцїв з Чехо-словакії, минуло уж 61 років.

1947 рік ся записав до історії значной части Русинів як рік жывотной траґедії, нещастя і біды, котрый на цілый жывот, на цілы рокы неґатівно позначів тых скоро
13 000 людей, котры зо Словакії оптовали до Совєтьского союзу, на Україну, а нелем їх, але і їх дїти і внуків, цілы ґенерації. Сеґінята, самы не знали, што їх чекать, де їх конкретно везуть розгойданы ваґоны, на котры ся не дало ани выйти, ани дістати ся водну, бо не было там ани сходиків, кідьже то были накладны ваґоны. Оптанты із Словакії знали лем єдно, же ідуть до „Руська“, „на лїпшы землї, де є богатый і щастливый жывот, велё ковбас повішаных на плотах, повны рікы молока, велё масла, меду, гойности і вшелиякых доброт“. Совєтьска і чеськословеньска повойнова пропаґанда мусили быти тогды барз хытры на то, жебы окламати таку велику масу людей, перейти їм через розум...

По приходї на „місце призначення“ нашы оптанты автоматічно ся стали звечера до рана „радянськими громадянами, українцями“, а точнїше „гуралями, гуцулами“ – такы назвы нам дало містне жытельство, котре із самого початку нашого приходу до „рая“, на місто волиньскых Чехів, ся к нам поставило неприятельскы і неприязно, не по братьскы і не по сусїдьскы.

далe

Николай ШКУРЛА, Ладомирова

На то ся не дасть забыти!

Споминам сі на єдну необычайну пригоду, котру єм в бышім Совєтьскім союзї зажыв як малый хлопець. Як і іншы дїти, так і я, в яри, влітї і восени пас коровы. Дообіда сьме ходили до школы, а пообідї сьме пасли коровы, або навспак. Пасти коровы не было де, бо земля была засїяна зерном і належала колхозу. Кідь єм ішов пасти худобу, брав єм із собов під пазуху книжкы. Кідь ся коровы пасли, я ся вєдно з камаратами учів, векшынов єм собі чітав, кідьже писати на полю ся не дало. Так єм ся готовив до школы на другый день.

Єдного красного дня єм пас коровы недалеко нашой осады. Было то 600 – 700 метрів од нашого дому. Не было то на теріторії нашого колхозу, але аж на другім боцї, на полю  сусїднёго колхозу, котрого веджіня было в централнім селї Михлин. Властно, то ани не было поле, але теріторія, де колись бывали Українцї Новосадовцї – дїдо з бабов. Кідь повмерали, деревяну хыжу розобрали сусїды, а зістало там лем місто з вырубаным садом. Там ся сперли мої коровы і шумно ся пасли.

далe

Николай ШКУРЛА, Ладомирова

Як мали быти Русины выховлёваны любити словеньскый штат

Міджі мало одкрыты капітолы в історії Словеньска в роках 1939 – 1945 патрить і русиньскый народностный вопрос. Русины заселяли в часї першой Чеськословеньской републікы скоро цїле выходне Словеньско з найвекшов концентраціов в окресах Міджілабірцї і Стропков. Політічным центром Русинів на Словеньску быв Пряшів, де мала свій центер і ґрекокатолицька єпархія. Быв то і центер освіты русиньской інтеліґенції, в котрім але жыло лем мало Русинів.

Русиньскый вопрос і взник словеньского штату

• Погляд на Главну уліцю Міджілаборець з часів словеньского штату (1939 – 1945).

По підписаню Мнїховского договору ся вказало, же русиньска інтеліґенція і політічна репрезентація Русинів, котры жыють на Словеньску і котру творило пару учітелїв і ґрекокатолицькых священиків, не є приправена на зміны, якы мали настати. Выголошіня автономії Словеньской країны в октобру 1938 і наступ Глінковой словеньской народной партії (ГСНП/Hlinkova slovenská ľudová strana – HSĽS) оддалёвав русиньскых політіків выходного Словеньска од їх дотогдышнёй практікы – споёваня народностных вопросів Русинів з політічным проґрамом і дїятельством партій на Підкарпатьскій Руси.

Людацькый режім на Словеньску вказав мало порозуміня про політічны і народностны пожадавкы Русинів і так, хоць тогдышня політічна репрезентація Русинів была готова сполупрацовати із Словаками в рамках тогдышнїх граніць автономной Словеньской країны, русиньскый вопрос быв міморядно чутливый.

В околіцї Міджілаборець і Вышнёго Свідника были протисловеньскы демонштрації, списовали ся меморандумы і росшырёвали ся пропаґачны матеріалы о припоїню „Пряшівской Руси“ ку Підкарпатьскій Руси і выгнаню Словаків з „руськой землї“ іщі і в першых місяцях року 1939. Взник самостатного словеньского штату 14. марца 1939 і наслїдне обсаджіня теріторії тогдышнёй Підкарпатьской Руси і части выходного Словеньска мадярьсков армадов значіли дефінітівну ізолацію Русинів, жыючіх на Словеньску.

далe

Мґр. Ян ГЛАВІНКА, Інштітут памяти народа в Братїславі, 12.6.2008

Жыють у нас Українцї, або  Русины?

Наперек тому, же Словеньска републіка узнавать самостатну русиньску народность, а так істо і самостатну україньску народность, доднесь ся ставать, же традічны жытелї выходу нашой републікы суть означованы сполочнов назвов „русиньско-україньска меншына“. Тота назва є але умеле і насилне споїня двох близкых народностей, подобно, як в минулости ся преферовала ідея єдиного чеськословеньского народа. (В припадї Русинів і Українцїв тото споїня є цалком нелоґічне, бо на роздїл од Чехів і Словаків, котры мали холем сполочну історію в рамках Австро-Угорьска або Чеськословеньской републікы, то Русины нїґда в історії не жыли вєдно з Українцями в єдній державі, што не могло дати ани теоретічный предпоклад к їх єдности ці докінця тотожности, бо їх історія розвитку в рамках іншой державы была лоґічно інакша – позн. ред.). О роздїлности Русинів і Українцїв є много історічных і языковых арґументів.

Русины были выше 900 років інтеґралнов частёв історічной сцены Угорьска, їх теріторію вызначовав хырбет Карпат і їх жывот быв навязаный на середнёевропскый простор. В часї тзв. волоськой колонізації у 14. – 16. сторочу Русины дефінітівно заселили свою теріторію, на котрій жыють доднесь. Приклон к Западу выразно підкреслила тзв. Ужгородьска унія в 1646 роцї, коли ся русиньске духовенство приклонило к Риму і римского папу дефінітівно узнало за главу церькви (взникла ґрекокатолицька церьков) при захованю свого обряду і теолоґічной дісціпліны. Тото принесло зо собов многы сполоченьско-соціалны выгоды.

далe

Мґр. Петро КРАЙНЯК, 12.6.2008

Русины мали много, а не мають ніч

Iнтернат при Ґрекокатолицькій руській учітельскій академії в Пряшові

Другов темов у серії статей про нашы інтернаты є другый інтернат, котрый быв шыроко знамый і подобно вызнамный про културне піднесїня Русинів на Словакії під назвов Інтернат при Ґрекокатолицькій руській учітельскій академії в Пряшові.

При вступі до главной части будовы, той бывшой історічной про нас крїпости наукы і просвіты, при выступі по сходах, на стїнї з лївого боку ся теперь находить і чудом ся захранила памнятна табла, на котрій ся пише:

„Въ пользу народнаго просвѣщенїя построєно

1895 – 1901

великодушньїми жертвами

Дра. Їоанна Вальия

єпископа пряшевскаго.“

Самотный надпис на памятній таблї, як історічній памятцї, ясно говорить о тім, же ініціатором збудованя той вызнамной про освіту будовы быв ґрекокатолицькый єпіскоп Др. Ян Валій. Цїлём того інтернату, як і самой школы, котра была частёв будовы, было якостно выховати і вышколовати талентованых русиньскых хлопцїв про потребы тогдышнїх русиньскых церьковных школ. Інтернат дозволяв за приятельны цїны нашым хлопцям з розлічных кінцїв выходной Словакії здобыти кваліфікацію учітеля і сучасно кантора про потребы ґрекокатолицькых основных русиньскых школ на Словакії. На свій час то было велике дїло, же така середня школа педаґоґічного характеру, як перша в нашій народній історії, внесла великый вклад до русиньской културы і освіты. І так з того інтернату і зо школы на нашы русинськы села каждорічно приходили кваліфікованы учітельскы кадры, котры на карпатьскых селах шырили освіту. Дакотры з абсолвентів школы, як і выхованцї інтернату, стали ся священиками, професорами, правниками і робітниками в розлічных сферах нашого сполоченьского жывота.

далe

Мґр. Гавриїл БЕСКИД, 12.6.2008

Ад: Русины мали много, а не мають ніч

Під таков назвов часопис Русин в чіслї 2/2008 опубліковав статю Мґр. Гавриїла Бескида, в котрій ся вертать до історії інтернату при Ґрекокатолицькій руській учітельскій академії в Пряшові. Мене тота статя барз потїшыла, бо я, як штудент Ґрекокатолицькой руськой учітельской академії в повойновых роках 1945 – 1949, быв єм і выхованцём спомянутого інтернату. І тыж єм за то, абы ся о нашій історії і забытій славі русиньского школства писало веце, бо без знаня конкретного минулого нам буде тяжко встановити цілї і перспектівы сучасного русиньского возродного процесу. Также ся перенесьме дакус до економічных і културно-політічных условій штудентьского жывота по другій світовій войнї.

Днешня ґенерація ани собі представити не знає, яку нам радость ту в Карпатах, під Дуклёв, принесло ослободжіня нашой країны! Нам молодым ся отворили дверї і новы можности здобыти высшу освіту. Зачав ся нормалынй жывот: люде зачали робити на полю, у фабриках, дїти зачали ходити до своїх русиньскых школ. На векшых селах ся закладали руськы міщанкы і іншы середнї школы – настав великый рух в народнім возроджіню. Тото вшытко вытваряло потребу далшых школованых кадрів і кваліфікованых учітелїв.

• Штуденты і выхователї Інтернату при Ґрекокатолицькій учітьскій академії у Пряшові 1947 року, міджі котрыма і автор статї (на фотцї у найвысшім рядї третїй злїва).

Велика одповідность впала і на нашу Ґрекокатолицьк руську учітельску академію в Пряшові. До першых клас было треба приберати веце штудентів і вытваряти паралелны класы А і Б. І я по войнї в 1945 роцї быв єден з тых штудентів. Шкода, же закон о школстві з 1948 року сістем приправы учітельскых кадрів змінив і послїднї учітелї з учітельской академії вышли в школьскім роцї 1949/1950.

далe

Інж. Ян ФРІЦКЫЙ, 25.07.2008

Слїды по старім мостї іщі зістали

На правдивы пригоды з другой світовой войны бы ся не мало забывати, на тоты часы крутой кровавой войны проти фашізму, кідь Европу обсадили гітлеровскы войска, бо час може стeрти ай тоты найтраґічнїшы спомины. Мы стары скоро одходиме до вічности, а молоды іщі здалека не вшытко порозуміли. Также, споминайме на кокретных людей і конкретны подїї, приближуйме історію сучасникам...

Быв септембер 1944 року. Звіздами обсыпане небо ся роспростерло над селом. За іншых условій такый образ бы выкликав спокій і радость на душі, но тогды так не было... Напятя, неістота, страх. Страх перед незнамым, што буде завтра і пізнїше. Тихе клёпканя на окно пробудило із першого сна сусїда Янка. З тихого розговору двох партізанів ся дізнавать о своїй нелегкій задачі. Іщі в тоту ніч было треба зліквідовати деревяный міст пониже села Буківцї, окрес Стропков. Потребовали ёго поміч, а на роздумованя не было часу. Янко ся не бояв о себе, тадь партізаны суть озброєны, а тоту акцію наісто забезпечать з близкого лїса. Але што, як то не выйде? Што буде зо женов, з дїтми? В тім моментї ся уж ребриняк наповнёвав соломов, а пак ся высоко наложеный пустив на дорогу. Партізане ішли тыж, але тїсно коло рікы Хотчанка (при Стропкові ся вливала до Ондавы), а тоту рїчку, попри котрій помалы ішли од градьской, оддїлёвав вільховый гай. Каждый звук колес ся в нічнім тиху силно озывав. Янко сі думав, же о нїм знає цїле село. Остры звукы воза, што перерїзовали нічный спокій, му выгравали в ухах. Онедовго ся обявив місячком освітленый міст. Быв так высоко, же віз зістав під ним, але в тім моментї вшыткы стерьпли. Здалека ся приближовало авто. Янко, ай кідь му мороз перешов по хырбетї, не стратив одвагу. Зоскочів із воза, взяв коня за зубадла, а чекав як прикованый. Спокійну ніч перетяли світла ближачого ся авта. Уж-уж обнимали деревяный міст. Напятя зміцнїло, кідь авто вышло на міст. Партізаны ся їмили своїх самопалів. Авто застало. Минуты были вічностёв. Іщі пару нервозных кроків, а Нїмцї одышли. Вшыткы сі выдыхли.

далe

1945 рік в Мукачові

Од 1. фебруара 1945 року єм ходив до пятой класы Руськой ґімназії в Мукачові, де ня о місяць зволили за председу класы. Можу повісти, же єм запав до колектіву без будь-якых проблемів, бо по руськы єм говорив добрї, і хоць міджі собов сьме говорили по русиньскы. Інтересне было і то, же почас павз ся в школї говорило переважно по мадярьскы. Што ня найвеце зачудовало, то была чудна про мене атмосфера, думаня людей в одношіню к Червеній армадї і ку совєтьскому режіму. Не одчув єм ани за мак евфорії з ослободжіня Підкарпатьской Руси в порівнаню з тым, што єм зажыв в Пряшові, але і в Празї. Кідь міджі штудентами настали даякы незгоды, справила ся скінчіли з познамков – „з волї народа“. Была то парафраза на процес припоїня Підкарпатьской Руси к совєтьскій Українї. Властно, назва Підкарпатьска Русь по приходї Червеной армады на тоту теріторію ся якбы вытратила, а зачала ся хосновати нова назва „Закарпатська Україна“. Просты люде то не знали прияти за своє.

Што ся тыкать жывотной уровни і економікы в тій области – із дня на день ся сітуація згіршовала, аж настала гіперінфлація, кідь на тій теріторії ся поужывали три мены: рублї, пенґы і коруны.

далe

Николай Бескид в моїх споминах

(Iз выступу на научнім семінарї о Н. Бескидови 13. октобра 2007 у Пряшові.)

В часї смерти мого стрыка Николая Бескида в децембрї 1947 року єм мав 18 років. Є то достаточный вік, жебы єм як єдиный жыючій потомок з роду свого дїда Александра подав достовірнный спомин і характерістіку Николая Бескида, вызнамного културного дїятеля в історії карпатьскых Русинів.

● Вызнамный културный дїятель в історії Русинів – Др. Николай Бескид.

Як дїтвак єм собі запамятав, же Николай Бескид жыв у моїх родічів на парохії в селї Леґнава, окр. Стара Любовня. Є то село, котре, так днесь, як і в часї мого дїтства, гранічіло з Польщов, але недалеко од граніцї были порозмітованы села, в котрых жыли нашы Лемкы-Русины, што говорили по лемківскы і мали таку істу віру, як Леґнавчане. Зато контакты міджі Леґнавчанаме і Лемками были і в часї мого дїтства дость жывы. Подля споминів мого отця – Евґенія Бескида на свого брата Николая, т. є., мого стрыка, він мав добры контакты з Лемками і в часї роспаду Австро-Угорщіны. Так Николай, як і мій отець были в лемківскій Флоринцї підпорити тогдышню родящу ся Флориньску републіку, де выступили із своїма пламінныма проявами.

Николай Бескид на фарї в Леґнаві мав свою окрему комнату, котру сьме называли канцеларня. Леґнавчане го называли „старым паном“, а мого отця „молодым паном“. В канцеларни мав скромный бутор, тридїлну скриню із скляняныма дверями старостливо заповнену книжками і звязаныма часописами од найстаршых часів. Наісто, то были книжкы по ёго отцёви Александрови, ёго дїдови Ґріґоріёви, котрый быв знамым русиньскым публіцістом і автором многых статей в тогдышнїй пресї другой половины 19. ст., де ся підписовав псевдонімом Быстрый Гриць і Торисин. Зато і днеська найстаршы Леґнавчане повідають, же в Леґнаві быв даколи священиком Гриць. В комнатї Николая Бескида стояла і далша скринька, на котрій ся дало писати, а в нїй мав старостливо покладжены архівны матеріалы, партецедулкы о умершых з родины Бескидовых і іншы матеріалы, котры были спомічны про стрыка Николая при ёго роботї. В серединї комнаты мав стіл на писаня а на нїм – пишучу машынку „Mirsa ideal“ з року 1939, на котрій він писав в минулости, а я на нїй пишу днесь. На столї стояла тинта, каламарь і перо, чісты папіря. В кутику комнаты быв кахлёвый пец, до котрого в зимі старосливо клав дрыва, жебы мав в комнатї тепло, бо в Леґнаві были великы морозы. Од одходу на пензію в роцї 1928 стрыко Николай зістав в Леґнаві, а ту мав постаране о уквартелёваня і страву в режії мого нянька Евґена і моёй матери Марты.

далe

НИКОЛАЙ БЕСКИД І ЁГО ОДКАЗ ПРО ПОТОМКІВ
(Із выступу на научнім семінарї о Н. Бескидови 13. 10. 2007 у Пряшові.)

● Лавреат Премії А. Духновіча за русиньску літературу – ПгДр. Миколай Ксеняк із Ружомберка, родак із Камюнкы, Старолюбовняньского окресу. Фотка: А. З.

Оцїнюєме дїло вызначного русиньского дїятеля, котрый ся заслужыв о зміцнїня русинства, о шыріня материньского слова, віры нашых предків, дїятеля, котрый присвятив свої силы на здобытя уставных прав Русинів, чоловіка, котрый выдавав книжкы і за властны грошы, чоловіка, голос котрого звучав і в Америцї.
Кібы так днесь ожыв наш будитель! Як бы реаґовав на тот світ? Наісто бы мав радость з того, же Русины пережыли наперек вшыткому і вшыткым доднесь (наперек тому, же наша народность была в 50-тых роках заказана, Ґрекокатолицька церьков зліквідована, єй священици пронаслїдованы, арештованы, мучены...). В Словакії є офіціално узнана народность „Русин“. Русины ся можуть в школах учіти свій материньскый язык, свої права назад здобыла і Ґрекокатолицька церьков, маме свої новинкы, часописы, театер, дістаєме фінанчну підпору на выдаваня книжок, учебників про школы...
Потїшыло бы Николая Бескида, же по нїжній револуції – главно заслугов Русиньской оброды – зактівізовали ся до жывота нашы Русины, подобно і Лемкы в Польщі, Русины в Мадярьску, на Українї, в Румунії, Чеській републіцї, в Сербії, Хорватії, Америцї і в Канадї. Вказало ся, же нас не є аж так мало... Взникнув Світовый конґрес Русинів, котрый робить добре дїло на хосен вшыткых Русинів.
Потїшыли бы Николая Бескида спомянуты, але і неспомянуты успіхы, котрых было немало. Но по тых вшыткых позітівах, нашов бы Николай Бескид і много неґатівного. Засмутила бы го превелика біда, економічна одсталость северовыходной Словакії, штатістічны даны о незаместнаности, о гляданю роботы по Чехах, Ґерманії, Америцї.... Зясь лем приходить бідному Русинови, так як то было ай в минулости, одходити за роботов до далекого світа.
Не міг бы ся Николай Бескид позерати ани на нашу неєднотность. Наісто бы глядав прічіну, чом нашы сполкы, орґанізації, общества... каждый тягать за свій конець і каждый у свій бік. Розболїло бы Николая Бескида сердце, кібы зраховав нашы школы по селах і містечках, а наісто бы ся і росплакав, же потомкы Русинів ся в школах намісто материньского, учать словеньскый язык, же на годинах історії не чути ани слова о Русинах і їх історії. Днешнї школярї перфектно докажуть выменовати фотбалістів Баєрну Мнїхов, з рукава высыплять мена гокеїстів Бафала або цалком точно знають, кілько раз є розведжена анґліцька целебріта, але – ніч о Балудяньскім, Духновічови, Ставровскім-Попрадови...
Хопив бы ся наш Николай за голову, не увірив бы, же по многых нашых селах одправляють Службу Божу по словеньскы. Чудовав бы ся думаню владыкы, котрый „сыпле попіль на голову“ тым, котры обгаюють материньске слово, русиньскы обряды і традіції. Чудовав бы ся: тадь мы одразили мадярізацію, переконали законы Апонія, діктатуру Александра Баха, пережыли тоталну ліквідацію русиньской народности і Ґрекокатолицькой церькви у 50-тых роках, а теперь тото!!!???
Не вірю, же Н. Бескид бы ся в тій сітуації вздав. Наопак, радікално бы рішав спомянуты проблемы, бо не было в ёго натурї од проблемів утїкати, а то ани тогды, кідь „татїчек Масарік“ не дотримав обіцяня, што ся тыкать народностных прав Русинів у першій ЧСР. Николай Бескид бы нам порадив не змірити ся з таков реалітов і наповнёвати свої народностны права, котры суть закотвены в Уставі СР. Порадив бы нам наісто і скінчіти свої жабячо-мышачі войны, перейти од корчмовых сперечань і зачати уж конечно робити вєдно на возроджіню нашого народа. Тыкать ся то вшыткых – нелем людей з културно-народностного жывота, але і докторів, інжінїрів, штудентів, родічів, учітелїв, священиків... Тыкать ся то каждого з нас, бо передаваня одказу нашых предків наступным поколїням є нашов святов повинностёв.

ПгДр. Миколай КСЕНЯК, 22.4.2008

Боріс Філан і наш сон о Русинії

Зачну конштатаціёв, котра бы могла быти на самім кінцї моей куртой реакції на єдну телевізну релацію. В днешнїй політічно роздїленій і стабілізованій Европі роздумовати о взнику самостатного штату Русинів є абсурдне, а з погляду многых може і трестугодне.

Шансу мати свою державу Русины промарнили іщі в минулім сторочу, но а дакотры шансы ся просто не повторяють, нукають ся в історії лем раз. Кідь ся попозераме до минулости і оціниме штатотворны амбіції Русинів од часів Корятовіча, мусиме сконштатовати, же Русины ани нїґда в минулости не проявляли даяк выразно амбіції мати сою властну державу. Правдоподобно в натурї Русинів нїґда не были амбіції взяти судьбу до властных рук і реалізовати ся  як державотворный народ, кідь не діпломаціёв і політічныма грами на шаховницї Европы, та бодай силов, то значіть воєньскы, аґресівно. Русин все быв покорный і мірный, рад ся підряджовав діктату дугых народів, все быв в позіції служобника, вірного підданого, котрый в інтересї другых быв здатный боёвати, докінце про другых і положыти властный жывот. В конечнім резултатї так страчав на двоїм історічнім вызнамі, поступно страчав свою гордость, свою тварь, традіції своїх предків а помалы стратив і свою народну ідентіту.

Шкода, же в періодї Духновіча і ёго будительскых актівіт то Русинам невышло, а невышло то ани пізнїше – по 1918 роцї, коли в рамках першой Ческословеньской републікы была шанса вєдно із Чехами і Словаками стати ся штатотворным народом  і в рамках Ческословеньска мати  автономну часть Підкарпатьску Русь. А ани далшый жывот Русинам не давав много оптімізму, „дякуючі“ Гітлерови, але і  Сталіньскій  діявольскій  політіцї, „дякуючі“ западным  моцностям і „дякуючі“  опатерній політіцї Бенеша. Наперек тій нерадостній конштатації і одкликованю ся нелем на неприязень „судьбы“, але часто і на недостаток діпломатічных способностей нашых предків, їх  історічной немогучности, сам сі, холем гіпотетічно  представую Русинів у своїй властній країнї – Русинії а кідь ся з того сна збуджу, завиджу Албанцям в Косові, же выбоёвали свою державу, але і Курдам, Чеченцям, Баскам, Валонам, Фламам і другым малым народам, котры робляти вшытко про то, абы вказали Европі і світу, же і они мають право на екзістенцію... Многым ся то наісто подарить...

Тоты думкы мі ішли головов, кідь єм перед часом слухав релацію Боріса Філана, котрого гостём у штудію быв наш русиньскый актівіста Інж. Ян Ліпіньскый. Шкода, же він не прияв  „гру на Русинію“  Боріса Філана і у своїх одповідях на ёго вопросы о можности вытворіня державы про Русинів вегементно одмітовав таку, бодай лем гіпотетічну представу. Докінце сам Боріс Філан го пасовав до функції будучого міністра Русинії...

Важеный пане Філан, за вшытко, што сьте у своїй релації повіли, хочу ся Вам подяковати, люблю Ваш гумор і дякую Вам за добру пропаґацію Русинів і такым способом. Хочу Вам повісти, холем за себе як Русина, же я бы єм быв наісто гордый, кібы мій народ холем даколи в минулости мав свою властну державу, хоцьлем таку малу і проблематічну, як была Самова ріша, на котру суть вшыткы Словаци горды, або кібы то было холем мале Корятовічове князївство. Кідь нам то не вышло з Підкарпатьсков Русёв, холем о нїй бісідуйме, як о гіпотетічній державі нас Русинів, як о малій Русинії, в котрій бы сьме жыли честно, спокійно, утримуючі і  розвиваючі  свої традіції, пестуючі гордость на нашых предків, бо праві тота гордость і властна достойность нам найвецей хыбує. Русины все знали цінити другых, лем самы собі не знали дати чести. Наконець, вказала то і спомянута релація.

ЮДр. Петро КРАЙНЯК, Пряшів, 28. 3. 2008

„На словко, братe Николаю“

(Задуманя ся над статёв пана Н. Шкурлы Ты любиш, брате, Русь.)

Кідь Господь благословив моє народжіня в русиньскій родинї переселенцїв з выходной Словакії на україньскій Волинї, кідь єм дїтство пережывав і основну школу выходив в україньскій средї, кідь єм дозрівав і штудовав на Словакії, кідь уж як обходник за Новый Домов єм робив у Руській федерації, кідь єм мав честь заступовати чеського інвестора в семох пріватізованых фабриках на Українї, дякую Богу за дар і можность спознати тот наш славяньскый світ. Быв бы єм недобрый локалпатріот, кібы єм тых пару корун не пожертвовав на Нове життя і Народны новинкы, і так єм перечітав статю Н. Шкурлы Ты любиш, брате, Русь (Народны новинкы, ч. 45 – 48/2007).

Автор написав правду о україньскых „соціалістічных“ урядах, о бесправнім адміністратівнім збавлїню обчанства переселенцїв з выходной Словакії, о некултурности містных окремы особ, лем завбыв додати, же, кідь сьме ся вернули на Словакію, так ай ту ся нашли некултурны люде, котры нас дословно называли Русами.... Окрем того, каждый, хто ся вернув, кідь хотїв дістати словеньске обчанство, підкреслюю тото обчанство, котрого быв збавленый бесправно, мусив за то платити, а в інтересї обєктітвости треба додати, же на Словакії лем пару людям ся подарило вернути до родного села а к родній грудї ся дістало іщі менше з них.

А што ся тыкать штудій на Українї, так Подцурковляне – переселенцї з Торісок, Шамброна, Якубян і Одермарку, зажыли цалком інакшу сітуацію, як єй описав із властной скусености пан Шкурла. Учітелї Глиньской середнёй общоосвітной школы, де ся учіли подцурковскы переселенцї, ходили за родічами лїпшых штудентів, абы ся так причінили к тому, абы „здібні учні“ засіли до высокошкольскых лавок...

В контекстї споминаной статї мі особно прінціпіално не пасує поужытя споїня „ненька-Україна“, а тыж, думам собі, же місто претензій лем Українцям є на часї ся занимати славяньскым контекстом, бо Українцї, так як і нашы переселенцї, были большевізмом єднако позначены і понижены. Мій погляд є такый, же може пан Шкурла ани не хотячі, але своёв статёв запав до днесь модерного тренду: што на выход од Словакії, є плане, што на запад – сама доброта...

Попробую то розмінити на дрібны в інтересї общеславяньского дїла. Кідь ся мі то не подарить, буду радый, кідь мі дахто поможе своїм одзывом, бо Боже заваруй, я понижыти ани оскорбити не хочу никого. 

Є така правда, же кідь хочете дашто зробити, або ся лем кынути, мусите мати пінязї, а чім веце пінязей, кідь ся їднать о світовы катаклізмы. Уляновови = Ленїнови = по матери Бланкови (позерай  Кроніку ХХ. ст., стор. 209), котрый вєдно із 32 собратами дістав суглас од влады Нїмецька на навернутя в марцу 1917 року револуціонарїв до Росії через Нїмецько, а котрому з Америкы до Петрограду пришов помочі зробити большевицькый переворот Троцькый = Бронштейн із своїма 275 наслїдовниками, бы ся ніч не подарило, кібы за дверями того, нелем руського нещастя, не быв дахто третїй, з великым мішком пінязей... А што днесь? Большевізм як векшинове право має своїх продовжователїв, бо є то нелем руськый феномен. Не дак давно на Спішу єм робив петіцію зато, жебы русиньскый і україньскый тім Главной редакції народностно-етнічного высыланя Словеньского розгласу зістали в Пряшові... А днесь уж знаме, же векшыновым народом менованы чіновници в тім дїлї не рушыли ани пальцём. Барз мі вадить розвадженый Пряшів, а тото, думам собі, Русинам і Українцям шкодить  найвеце. А так якось вызерать то ай в общосляавяньскім контекстї. Історія і фамілія ся чередує, празька Мадлен Олбрайт = Корбелова, хоче, абы сібірьске богатство не належало Русам. А чули  сьте, людкове добры, же пан Путїн перед одходом выголосив, же на Кубі будуть руськы ракеты, жебы хранити приятельску Америку од ракет выстріленых з неприятельскых понорок? Дивно, але цалком у згодї з модерным політічным школїнём, громады псіахіатрічного уставу.

Політіци ся купити дадуть, партії ся опанують інтерлаціоналами, лем народы скоро 1975 років од ґоґлоґотьской пятніцї, 3. апріля року 33, бы могли попробовати быти інакшыма. Зачнийме то мы, братя і сестры Русины і Українцї в Пряшові і на северовыходї Словеньска, бо інакше скоро буде нам амінь на вічно славяньскых землях!

І. Г., 3. 3. 2008

Карпатьска Русь
Першыраз о Карпатьскій Руси єм ся дізнав од свого дїда Гавриїла Алексеєвіча Лукиных (1914 – 1987) – пермского бібліофіла, літератора, православного хрістіана. Мій дїдо в довоєннім часї мав велику бібліотеку дореволучных руськых і старославяньскых книжок. Міджі нима были і унікатны выданя карпаторусиньскых діятелїв 19. ст. – А. Добряньского, А. Кралицького, Я. Головацького, якы на мене дуже вплинули.
Карпатьска Русь про векшыну сучасных жытелїв Росії – „terra incognita“. Подля мене, совєтьска большевицька влада од самого зачатку свого панованя над Росіёв-матушков собі поставила за цїль зробити вшытко про то, абы руськый народ (великоруськый) навікы забыв о своїм родовім поводї і о своїх єдинокровных собратах. Про нову владу то было окреме актуалне у світї боя з „великодержавным шовінізмом“. Якраз зато выходным Славянам в югозападній Росії принучовали ся абсурдны ідеї такого тіпу, же они нїґда не были „руськыма“, лем все были Українцями.
Тота „мазеповска“ ідеолоґія домінує і в наш час на Українї. І так Карпатьска Русь 19. і початку 20. ст. находить ся в Австро-угорьскій імперії. Што знать векшына нашых сучасників о Русинах (Руснаках)? „Та майже нічого“ (як говорять нашы братя-малоросы)! Але кідь мы почітаме карпаторусиньску пресу в тім часї, наприклад, ужгородькый „Свђтъ“ або творы русиньскых просвітителїв (будителїв) – буде ясно, же і в австро-угорьскых условіях „руськый дух“ жыв і в заосталых верьховиньскых хыжках, і в простій „мові“ карпатьского верховинця.

далe

Ґенадій ЛУКИНЫХ

Міджінародна  русиністічна конференція
о А. Павловічови

В пензіонї Музейный сад 1. – 2. децембра 2007 року в Сейпгаломі, котре є частёв міста Шатораляуйгель в Мадярьску, одбыла ся міджінародна русиністічна конференція о жывотї і дїятельстві Александара Павловіча (1819 – 1900), вызначного русиньского народного будителя, поета, публіцісты і фоклорісты. Конференція ся одбыла під патронатом Др. Ференца Одора, председы Боршод-Абауй-Земліньской жупы і пріматора міста Шатораляуйгель Петра Самошвелдія. Орґанізаторами акції были: Др. Тібор Міклош Поповіч, к. н., председа културно-освітного общества Будителї і директор Русиньского научно-выскумного інштітуту в Будапештї, Др. Тібор Уяцькый з Мішколця, председа Русиньской меншиновой самосправы, Міклош Чічварі, председа Русиньской меншиновой самосправы в Шатораляуйгелю. К сполуорґанізаторам належала і Земпліньска телевізія К. Г. Т. в Шатораляуйгелю і Ґрекокатолицька парохія міста Шатораляуйгель.

● Главны участници научного семінаря в Сейпгаломі, части мадярьского міста Шатораляуйгель, котрых привітав і мав реферат главный орґанізатор акції – Др. Тібор Міклош Поповіч, к. н. із Будапешту. Фотка: П. Крайняк, мол.

На конференції взяли участь такы лекторы, як: Василь Іваник з Перечіна із Закарпатьской области Україны, ПгДр. Станїслав Конєчні, к. н., історик Сполоченьсконаучного іншті-туту САН в Кошіцях, ПгДр. Ґабрієл
Секель, парох-протопрезбітер Пряшівской ґрекокатолицькой єпархії, Др. Тібор Міклош Поповіч, к. н. з Будапешту, Мґр. Гавриїл Бескид, Інж. Рудолф Павловіч з Пряшова, Інж. Димітрій Крішко, Мґр. Петро Крайняк з Пряшова.

Лекторы у своїх выступах розаналізовали жывот і силу літературной творчости Александра Павловіча, ёго мотівы і ёго приклад про сучасность. Акція была адресована про вшыткы віковы катеґорії русиньской громады. Позітівно треба квітовати тот факт, же орґанізаторы ся взяли за тоту проблематіку першыраз по падї комунізму в Мадярьску. Орґанізаторы твердять, же мало-хто в Мадярьску знає о тім, хто быв Александер Павловіч і што він написав. Почас конференції прозвучали окрем лекцій ай стишкы поета, як і новы факты з родострому того вызначного будителя Русинів.

Міджі позітівами роботы орґанізаторів треба спомянути і акції, якы были зорґанізованы в тім роцї, а то святкованя 150 ріків од народжіня Еміла Кубека в Гомродю, одкрытя таблы єпіскопови Йосифови Ґаґанцёви у Віслї, і послїдня конференція писвячена далшій дуже цінній темі – жывота і творчости А. Павловіча, котра є в каждім часї актуална. Шкода лем, же на акції не взяли участь дакотры представителї іншых русиньскых меншыновых самосправ у Мадярьску, штуденты середнїх і высокых школ. Такы конференції бы ся мали частїше одбывати, а то за підпоры іншых русиньскых обществ і фундації.

Конференція была іншпіратівна і про Русинів Пряшівщіны. Было повіджене, же на Павловічовім намістю в Пряшові мож бы было іншталовати памятну таблу вызнамному културному дїятелёви А. Павловічови, а в парчіку – монумент на підставцї, як і іншы пропозіції.

Цілём конференції было оцїнити жывот і літературну роботу А. Павловіча, ближе познакомити мадярьску русиньску громаду з єдным з найвызначнїшых будителїв Русинів Пряшівщіны в другій половинї 19. ст., котрого называли „маковицькым соловём“.

Мґр. Гавриїл БЕСКИД, Пряшів, 19.12.2007

А. Павловіч і Русины на Словакії в другій половинї 19. ст.

(Реферат із міджінародной научной конференції Жывот і творчость Александра Павловіча (1819 – 1900), вызнамного русиньского народного будителя, поета, публіцісты і фолклорісты, 1. – 2. децембра 2007, Шатораляуйгель, Мадярьско.)

● Портрет Александра Павловіча од підкарпатьского маляря Василя Скакандія, котрый є в Ґалерії вызнамных русиньскых особностей у Народнім домі Русинів в Ужгородї.

Кідь історіци споминають навызначнїшых народных будителїв і найвызначнїшых представителїв русиньского народного руху 19. ст., в першій тройцї ся, справила, споминать мено Александра Павловіча. Чом є то так, кідь А. Павловіч не быв політіком формату А. Добряньского, ці орґанізатором културного жывота Русинів тіпу Александра Духновіча. Подля нас, прічінов такой высокой оцїнкы, є главно тото, же А. Павловіч все актівно і отворено реаґовав на вызначны політічны і сполоченьскы зміны і на вшыткы акутны проблемы Русинів в Угорьску. Окрем того, нарабляв з таков зброёв, з котров найлїпше знав: з поезіов в языку русиньского народа, міджі котрым пережыв цїлый свій жывот.

Народив ся 19. септембра 1819 в селї Чорне при Бардіові (днесь Шаріське Чорне) як пятый хлопець, а наймолодшый в сімчленній родинї містного барз облюбеного ґрекокатолицького священика. Кідьже барз скоро осиротїв, властно цїле дїтство і молодость прожыв і своёй родины в Галичі, і в брата Йозефа в селї Комлоша (теперь Хмелёва) при Бардіові. Свої штудії абсолвовав у Львові, Бардіові, Мішколцю, в Яґрї, Тырнаві, также жыв у польскій, нїмецькій, мадярьскій і словеньскій средї. Всягды ся їмив, і кідь, подля властного жывотопису, найлїпше ся чув міджі Словаками в Тырнаві. Якбач го притягла штуровска ґенерація, котра ся анґажовала в народнім русї. В тім часї іщі не быв свідомым Русином, а з азбуков ся спознав аж почас штудій теолоґії.

далe

Олена Рудловчакова была лїпша, як єпіскоп

● Знама научна працовнічка, котра принесла много цінного главно у выскумі творчости русиньского будителя Александра Духновіча – Олена Рудловчакова із Пряшова, котра одышла до вічности 16. новембра 2007.

16. новембра 2007 року у віцї недожытых 89 років свого жывота у Пряшові умерла Доц. ПгДр. Олена Рудловчакова, к. н. Одправы за помершов ся одбыли в Домі смутку в Пряшові 21. новембра 2007 року о 13. годинї, похована была в Празї на Олшаньскім цінтерю.
Кінцём 90-ых років 20. стороча єм безвыслїдно зганяв книжку Івана Дулішковіча „Исторические черты Угро-Русских“ в трёх томах, котра вышла в Ужгородї в роках 1874 – 1877. В тім часї у єзуітів у Кошіцях дїяв єзуіта о. Ян Бабяк (теперішнїй пряшівскый ґрекокатолицькый єпіскоп). Каждый день одправляв у єзуітьскій капліцї про римокатоликів римокатолицьку омшу. На ёго омшу ходила і єдна наша знама. Нагодов барз добрї выходила з єзуітом Бабяком, а то аж так, же ся всягды хвалила, же як іде ку Бабякови на святе причащаня, фурт єй дасть тоту найвекшу гостію. Раз бісїдовала, же Бабяк ся хвалив, же в єзуітьскій бібліотецї Центра Выход-Запад в Кошіцях мають ай цінну споминану книжку Дулішковіча. Такой єм заанґажовав свою маму Ґізелу, жебы через тоту Бабякову облюбену вірнічку про ня книжку Дулішковіча од Бабяка пожычіла, жебы єм собі міг з нёй зробити фотокопію. Тoта вірнічка пішла за ним і попросила го книжку пожычіти. О. Ян Бабяк быв зачудованый і опросив ся єй: „А нашто вам буде? Книжка є писана азбуков.“
Вірнічка му повіла правду: „Книжку хочу пожычіти не про себе, але про василіана о. Йосафата Тімковіча, бо з нёй собі хоче зробити фотокопію і гварить, же ниґде книжку не може роздобыти і же знає о екзістенції лем єдного фалатка книжкы в Римі в Італії, а теперь о другім у єзуітів у Кошіцях.“
О. Ян Бабяк єй одповів: „Кідь хоче Тімковіч фотокопію з книжкы, та няй собі іде до Рима і зробить фотокопію, я му не пожычу.“

далe
 

Жывот і дїятельство Др. Н. Бескида в публіцістіцї і научных публікаціях од року 1947, але главно по 1989 роцї

(Реферат на міджінароднім научнім семінарї Історічне і літературне дїятельство Николая Бескида, Пряшів, 13. октобра 2007.)

Николай Бескид єднозначно належить к вызначным Карпаторусинам першой половины 20. стороча. Подобно як і другы членове шырокого і вызначного роду Бескидів, быв русофілом. Факт, же ёго русинство было звязане з руськостёв, му але не заваджав у тім, жебы свою роботу сконцентровав на русиньску історію, окреме на літературну проблематіку. Подобно, як мож поважовати україноязычных писателїв і поетів на Підкарпатю і Пряшівщінї по роцї 1945 за русиньскых, а не за україньскых, так і Николай Бескид доповнює плеяду русиньскых културно-історічных дїятелїв свого періоду. Но праві ёго русофільскы тенденції были на прічінї того, же новодоба історія ся ним аж так не інтересовала, бо по другій світовій войнї были „в курсї“ україноязычны особности културно-народностного руху Русинів. Кідь к тому придаме іщі і факт, же Николай Бескид быв ґрекокатолицькым священиком, дістанеме комплексну одповідь на то, чом ся історіци або літературознателї русиньскых реалій по другій світовій войнї не інтересовали особностёв Николая Бескида до такой міры, як бы сі то заслужыв.
На сторінках добовых публікацій ся попершыраз з меном Др. Николая Бескида стрічаме в януаровім чіслї Благовістника з року 1948, котрый выдавала Ґрекокатолицька єпархія у Пряшові. Было то з нагоды ёго смерти, де в некролоґу Теодора Ройковіча ся мож дочітати, же „...по довгій і тяжкій хворотї, опущеный і забытый у шпыталю умер 10. децембра 1947 у віцї 64 рокы Др. Николай Бескид“. Жебы сьме докладно порозуміли, як уж у тім часї оцінёвали Др. Николая Бескида ёго сучасници, доволили сьме сі приставити ся при тім некролоґу подрібнїше. Автор в нїм пише, же ґрекокатолицька церьков в особі усопшого стратила єдного з немногых, котрый за період 13 років оддано служыв історії і літературї нашого народа. Своёв роботов превказав нашому народови службу, котра не має конкуренції в цілій другій половинї нашого стороча і котру порозумлять і оцінять лем наступны поколїня.
 

далe

ПгДр. Кветослава КОПОРОВА, 27.11.2007

Адолф Добряньскый і ёго одказ
(19. 12. 1817 – 6. 3. 1901)
 

190. выроча од дня народжіня Адолфа Івановіча Добряньского є бесспороно добров нагодов припомянути сі жывот, роботу і історічный одказ єдного з найвызначнїшых представителїв русиньского народного руху 19. стороча і першого великого політічного лідра Русинів в Угорьску. В тых інтенціях нам не йде о теоретічну аналізу ёго досправды вызначного дїла, ани о оцінїня ёго політічного дїятельства і ідейных концепцій, але скоріше хочеме указати на практічны аспекты ёго актівіт, котры можуть быти у многых аспектах прикладом і днесь.
А. І. Добряньскый ся народив 19. децембра 1817 в Рудлёві. До основной школы ходив у роднім селї, пізнїше в Завадцї, де ёго отця як ґрекокатолицького священика переложыли. Мама Шарлота была дївков знамого левоцького рыхтаря А. Сепешгазія. Ґімназіалны штудії абсолвовав у Левочі, Рожняві і в Мішколцю, высшу освіту в области філозофії і права здобыв у Кошіцях і в Яґрї. В роках 1836 – 1840 штудовав на баньскій і лїсницькій академії в Баньскій Щавніцї, штудії закінчів у Відню. Робив як адъюнкт, пізнїше як баньскый інжінїр на середнїм Словеньску, в чеськых краях і в Слезьку. Оженив ся з Елеоноров, дївков гонтяньского народовця Йозефа Мілвіуса, з котров мав сына Мірослава і пять дївок.
Як зачала в Угорьску револуція, даякый час ся ховав у Завадцї і в Мальцові, але по успішній протиофензіві мадярьскых войск одышов до Галічі. В роках 1949 – 1967 быв у службах цісарьского двора, а то наперед як цівілный комісарь при руськім войску а потім у функціях высшого урядника штатной справы в Ужгородї, в Кошіцях, в Будинї, в Сеґединї і у Великім Варадинї. За заслугы быв оціненый руськыма медайлами – орденом св. Володимира і св. Анны, ракуськым орденом Желїзной коруны а в р. 1858 дістав рыцарьскый тітул.

далe

ПгДр. Станїслав КOНЄЧНІ, к. н., 27.11.2007

Народ од Бога, ци народ нивыдкы

    Сього року в Америці в амбасадах центральноевропейських держав (Словакії, Румунії и т.д.) была презентована книжечка професора П.Р Маґочія „Народ нивыдкы” (з подназвов „ілустрована історія карпаторусинов”). Читач уже из першого листика дўзнаєся,ош „по русинськы текст потовмачив и сюжетні коментарі ид ілустраціям подав Валерій Падяк”. Далша інформація гласить, ош „сесе ілустроване цвітне выданя указало ся нараз у трёх єднакых варіантах – у русинському, англійському и украЇнському языках. Выданя ся ладит до того по румунськы, полськы и словацькы”. Таким образом, рахувучи анґлійськый варіант, русины гонни дяковати автору за то, ош скоро цілый світ дўзнаєся, ош у Центральнўв Европі, дись там у карпатському краю, жиє „народ нивыдкы”.

   Задум автора быв добрый – написати діла русинських школ універсальный учебник з краєзнавства, благо, под руками у нього уже была написана по-русинськы „Історія Подкарпатської Руси”, дві енциклопедії Подкарпатської Руси – анґлійський и руський варіанты, и цілый шор новых робўт мадярських и словацьких історикўв з даної тематики, котрі лем треба было розумно ухосновати. 

   „Я – нивыдкы!” – уголосив колись америцький малярь из русинським коріньом Енді Варгол, котрый, як твердить пан П.Р.Маґочі,”знав казати лем за вто,на што ся мог злакомити зритель, мимо того, ци то была правда, ци ніт”. А раз так, то ци варта было сисю фразу Варгола, котру вўн уповўв може и на фіґлі, прикапчовати до древнього словянського русинського народа?

   Но назва книжкы – тото прероґатива автора. Заострьовати увагу читача на сьому не будеме, зато заглубемеся у аналіз зміста книжкы. У першўв главі автор намыгаться пояснити читачови, што тото є Карпатська Русь и де она находиться. Сим вўн напоминать єдного русинського „лінґвіста”, котрый до свойих русинських текстўв подає и словарь, бо розуміє, ош його русинський „язык” мало ко буде розуміти. Уже не єден серйозный історик говорив, ош назва Карпатська Русь – не просто дискусійный вопрос, а ниякий. Но професор – американець, а американці усі ґлобалісты.

далe

 Др. Дмитрій ПОП, 30. 10. 2007

К 60. річніцї оптації чеськословеньскых Русинів на Україну

Шістнадцять років за желїзным муром

Дзержіньскый, Ягода, Берія, Абакумов, Меркулов і стовкы іншых аґентів ЧК („чрезвычайная  комисия“), ГПУ („Государственное политическое управление“ – Штатна політічна справа), НКВД („Народный комиссариат внутренних дел“ – Народный комісаріат про внутрішнї дїла), КҐБ („Комитет государственной безоапосности“ – Выбор про штатну безпечность), МВД („Министерство внутренних дел“ – Міністерство внутра), револучны і воєньскы трібуналы, політічны адміністратівны і репресівны орґаны тіпу СМЕРШ (Смерть шпіонам), были в Совєтьскім союзї пострахом про тісячі і міліоны людей – од далекых Курільскых островів і Сахаліна аж по западну граніцю при Ужгородї і Мукачеві, од северных островів Нова земля і земля Франтїшка Йозефа по горячі піскы  Кара-Куму і южны горы Тян-Шану і Паміру.

Під тиском страху, душевного стресу были нучены жыти люде в бывшім Совєтьскім союзї. Недовірливый Сталін відїв в каждім чоловікови анґліцького або нїмецькопго шпіона, неприятеля народу і зрадцю. В часї другой світовой войны, а главно в єй зачатках, кідь ся Нїмцї приближовали к Москві, а Русам порядно припікало, тогды Сосо Джуґашвілі із страху зачав публічно ословлёвати своїх сполужытелїв „братя і сестры“. По хрістіаньскы. Кідь было треба вмерати, жебы Европа і Азія вмерала за Сталіна, жебы ся утримав при моци і на верьху славы, тогды совєтьскы люде уж не были шпіонами і зрадцями. Світлана Аллілуєва у своїй книжцї Письма приятелям назвала Лаврентія Берію гыдров, а указала на тото, же Берія вєдно з єй отцём Йосифом Сталіном мають вырішалный подїл на терорї і репресаліях в Совєтьскім союзї.

Ай мы, чеськословеньскы оптанты, неперестанно сьме жыли під діктатом тогдышнёй репресівной машінерії. В сназї пережыти тогдышнї тяжкы часы розышли сьме ся по цїлім Совєтьскім союзї, думаючі собі наівно, же інде, там, де сьме іщі не были, буде лїпше. Але то не было так. Не было о ніч лїпше ани на выходї, ани на северї, ани на южнім Крымі, а зато скламаны оптанты ся переселяли к совєтьско-чеськословеньскій граніцї, до области Ужгорода і Мукачева, ближе к домовинї. Але ани там то не было світле. Бо політічно-сполоченьска сітуація СССР была всягды єднака.

Стали сьме ся жертвами добы. Великой шпекулатівной гры. В тій брыдкій грї выграли волиньскы Чехы, а програли словеньскы Русины.

– Мамо, памятате ся, як сьме жыли на Українї? – не раз єм ся просив свой мамы-небіжкы по навернутю із Совєтьского союза.

– Ёй, хлопчіку, ани мі тото вшытко не споминай, не хцу о тім, што сьме там пережыли, ани чути, ани подумати на тото.

– Но, а чом сьте там ішли? Ай нас малых дїтей сьте там брали зо собов? – звідав єм ся єй.

– То так мало быти, то такый наш осуд, – одповіла мі моя мама...

Няй мі моя мама перебачіть, же єм вырішив у своїх споминах ся вернути до минулости, до часу, котрый за бывшого режіму быв табу, а іщі ай днесь є скоро незнамов капітолов в історії Русинів на Словеньску.

„ Няню, мамо, не ходьте до Руська, бо там є барз плано. Там велика біда“, – тото писав мій брат Василь, днесь митрополита Лавр, архієпіскоп северо-америцькый і ню-йорьскый, котрый одышов до Америкы з ладомирьскым православным братством містного монастрыя. Тоты рядкы писав іщі до оптації, т. є. до року 1947.      

Але мої родічі, як і много іншых нашых Русинів, не вірили, же то може быти правда. Слїпо вірили тогдышнїй пропаґандї о „райскім“  жывотї нашых выходных братів.

Велике было пізнїше їх скламаня, але назад ся уж вернути не могли. Путь была зарубана. Дакотры вытерезвіли почас дорогы там, але помочі не было. Мої родічі часто споминали, же сын Василь їм з Америкы писав правду, же їх варовав, жебы не ішли до Росії, бо там їх ніч добре не чекать. Але марно...

В жывотї чоловік барз тяжко доплачує на свою глупость. А так то было скоро із 13 000 чеськословеньскыма жытелями, котры в р. 1947, перед 60 роками, ішли до Росії за обіцяным „райскым„“ жывотом. Доплатили на свою наівность і незнаня. Може наперед было треба іти попозерати до той Росії, абы люде знали вырішыти, ці іти на урожайну землю або нї. Земля была і є богата і урожайна, але што з того, кідь там не быв порядок, а хыбив акуратный ґазда. І так ся наше путованя за лїпшым жывотом змінило на драму і траґедію, на котру доплатили нелем нашы родічі, але і мы, дїти, ай внукы.

Одходив єм до світа в 1947 роцї вєдно з родічами як малый хлопець, а вернув єм ся на Словеньско в 1963 роцї як дорослый чоловік. Также 16 років єм пережыв за желїзным муром. З них 13 років на Українї, а три на войнї – в Росії, Літві, Лотіську, Естонії, Казахстанї. На тото ся не дасть забыти...     

Николай ШКУРЛА, Ладомирова, 9. 10. 2007

Ты любиш, брате, Русь...

„Ти любиш, брате, Русь,

Як хлїб і кусок сала,

Я ж гавкаю раз-враз,

Щоби вона не спала...“

Так свого часу писав Іван Яковіч Франко, вызначный україньскый писатель. Ай у нас на Словакії суть іщі такы люде, тзв. Українцї-Русины, котры ся бють до грудей і кричать, як они люблять Україну. Франко, кідь говорив за Русь, думав о Українї, і добрї выстигнув тоту „любов“, котра ся рівнала фалаточку солонины.

Не мам абсолутно ніч проти Українї, наопак, пережыв єм там добры і менше добры часы, бо там єм выріс, там прошло моє дїтство, там єм пережыв свої молоды рокы.

Кідь в 1947 роцї, скоро 13 000 людей оптовало до Совєтьского союзу, конкретно на Україну, містны уряды і їх працовници вшыткым нам автоматічно записали україньску народность і совєтьске обчанство, што было протизаконне і протиправне. Нихто нам не высвітлив, якой сьме досправды народности. А так єм быв раз Чех, раз Словак, раз Чехословак, раз Українець, раз Русин-Українець, лем не Русин. Але я ся сам поступно допрацовав до того, же єм Русин, а не дахто іншый.

На Словакії, главно на выходній, жыє дость Українцїв, котры ту пришли із своёй ненькы-Україны. Єдны ту пришли за роботов, другы сі ту заложыли родину і под. Главно, же ся дістали споза бывшого желїзного муру. А способы, як то зреалізовати, ся нашли. Докінця сі ту на Словакії заложыли културны сполкы. Правда, мы їх не выганяме назад на їх „батьківщину“, як они, або їх краяне „земляки“ выганяли нас, оптантів назад на Словакію. „А чого ви сюди приїхали, Гуцули, Ґуралї, на нашу батьківщину? Ану, збирайтеся геть звідси, а щоб вас!..“

Інтересно,  же Україна уж є веце як 10 років самостатна, слободна, демократічна, але не познам ани єден припад, жебы дахто з тых, котры поприходили з Україны, ся вернули назад. Нихто, ани єдна нога. Якбач, сі то барз добрї роздумали, а же тот сімболічный кусок „сала“, о якім писав Іван Франко, ся їм став милїшым, як їх любов до своёй ненькы-Україны. Не вертають ся назад, бо там не мають тото, што мають ту, на Словакії, у змыслї матеріалного забеспечіня.
Ту, на Словакії, маме іщі далшу катеґорію тых, што люблять Русь, т. є. Україну, „як хліб і кусок сала“. Суть то тоты, што в 50-ых, 60-ых і 70-ых  роках, а може і пізнїше штудовали в Совєтьскім союзї. Были то штуденты з тзв. країн народной демократії. Самы ся публічно признали, же мали векшы штіпендії, як їх професоры платы на высокых школах, не говорячі вже про мізерну плацу робітників і колхозників. Штуденты із Чеськословеньска собі весело за 5 років ходили нелем на лекції на высокых школах, але і по рештавраціях і барах Москвы, Ленїнґраду, Кієва, Харкова, Волґоґраду, Одесы . Не чудо, може і я, быти на їх містї, кідь бы єм дістав таку высоку штіпендія, і мав єм в буґелярї копу пінязёй, бы єм „різав фраєра“, а  може бы єм гварив, як я люблю Совєтьскый союз, Україну і под. А ідучі на лекції і на екзамены бы єм быв істїшый, же їх опаную, бо пофесоры єдно око прижмурять, зто же сьме, штуденты з країн народной демократії, котрым треба помагати.

Мы, дїти оптантів, што сьме ся в 1947 роцї переселили до Совєтського союзу, не мали сьме таке щастя. Нї, не были сьме о ніч глупшы, як тоты, што ішли до „Руська“ штудовати. Скоріше, наопак. Лемже дверї совєтьскых  высокых школ, але і рештаврацій і барів,  про дїтей колхозників были заперты. Дость часто было чути такый діалоґ:

– Де твої родічі роблять?

– В колхозї.

– Ідь ай ты там робити.      

Так ся гварить,  же ласка іде через жалудок. На тоты істы річі чоловік позерать вшелияк. Інакше, кідь є сытый, а інакше, кідь є голоден. Шкода, же ай на Словакію зо западу приходить конзумный способ жывота. Велё людей ся зачінать позерати на околиты річі через призму достатку, матеріалного забезпечіня і благобыту. Нелем на Словакії. То іщі раз ся підтверджують слова І. Франка. Теперішня реалность є того доказом, ай міджі народностями.

Николай ШКУРЛА, Ладомирова, 9. 10. 2007

Николай Бескид

у русиньскій історіоґрафії (1883 – 1947)

Кідь ся перед 124 роками в родинї священика Александра Бескида народив сын Николай, нихто не знав, же по сто роках ту буде памятна табла, а ёго недожыты народенины собі буде припоминати така почлива громада. Веце як дві третины ёго жывота ся подобали на судьбу десяток русиньскых дїтей ґрекокатолицькых священиків в Угорьску. Абсолвовав ґімназію в Пряшові, теолоґію в Будапештї, пізнїше філозофію і історію в Клужи. В  р. 1906  быв высвяченый на священика. Ёго великый талент, освіта і родове мено му отваряли дверї к великій карьєрї і к доброму жывоту. Лемже Николай Бескид пішов інакшов дорогов. Дав ся до служеб народного руху карпатьскых Русинів, котры цілы десятьроча чекали на свою політічну епанціпацію.

Дуже скоро порозумів, же ёго місце не є в політічнім жывотї, же народу не поможе ани в єпіскопскій канцеларії, ани в пасторачній роботї в малім селї Леґнава, де ся в  р. 1923 прихылив. Спознав, же Русинам в Угорьску, але і в Чеськословеньску хыбила все самосвідомость, котра бы їх вела к бівшій вырішалности, концепчности і орґанізованости. То в тім часї могли черьпати лем з історії. Якраз у выскумі і інтерпретації історії Русинів відїв Н. Бескид свою велику шансу, а не змылив ся. Став ся єднов з найвызнамнїшых особностей русиньской історіоґрафії першой половины 20. ст., котру решпектовали і решпектують нелем ёго прихыленцї, але і многы ідеовы одпорцї.

Сітуація в области выскуму історії южнокарпатьскых Русинів од кінця 19. ст. была барз тяжка. Взникло пару історічных концепцій, котры етнічный повод, добу і розсяг заселїня і хрістіанізацію Русинів высвітлёвали вшелияко, часто в залежности од свого народного і політічного пересвідчіня. Многы были під впливом робот вызнамных руськых, україньскых, мадярьскых, чеськых історіків, котры історію Русинів не раз розуміли в барз шырокім контекстї. Зато і міджі Русинами екзістовали розлічны погляды, або і споры, ай при розуміню важных історічных вопросів.

Н. Бескид належав к історікам, котры ся заставали великоруськой ідеї і руського літературного языка, ай кідь узнавав самостатность Русинів і їх народны права. Так, як і іншы выскумници русиньской орьєнтації, доказовав автохтонность Русинів під Карпатами і їх заселїня іщі перед приходом мадярьскых племен, екзістенцію русиньского князівства, приятя хрістіанства внаслїдку місії Мефодія, русиньскый бой за незалежность під веджінём Петра Петровіча і русиньску колонізацію дружынов. Ф. Корятовіча. Тоты тезы веце або менше обгаёвали ай іншы історіци той орьєнтації: Ю. І. Венелін-Гуца, Г. І. Бідерманн, В. Гаджеґа, Юлій Гаджеґа і Петро Сова.

З другого боку, треба признати, же уведжены тверджіня не все мали опору в первісных істочниках, а на основі інформацій в тогочасных роботах не мож было робити все єднозначну інтерпретацію. Проти романтізуючім теоріям выступили позітівістічны історіци, главно Ян Карачоні, але і тзв. раціонална школа (szelemtörténet), репрезентована роботов Балінта Ґомана і Дюлы Секфія. Мадярьску концепцію о русиньскій колонізації по „усаджіню ся в отчізнї“ акцептовали дакотры історици русиньского роду: Антон Годинка, Александер Бонкало, Гіядор Стрипскый. Правда, к історії Русинів ся высловлёвали і історіци (велико)руьской орьєнтації, главно А. Л. Петров, В. Францев, Ґеорґій Ґеровскый, Юліян Яворскый, Е. Недзельскый, але і україньской орьєнтації: І: Панькевіч, В. Бірчак, В. Пачовскый, Е. Перфецькый, О. Мицюк і Д. Дорошенко.

Домівску теріторію Русинів Н. Бескид дефіновав в дусї традічного гесла „од Тісы по Попрад“, чім ся дістав до розопрї з великомадярьсков концепціов „од Карпат по Адріатічне море“. Тот максімалістічный приступ часто выкликовав нелюбость у чеськословеньскых політіків, ученых і публіцістів, бо чеськы і словеньскы історіци Л. Нідерле, Й. Гусек, С. Цамбел, Й. Шкултеті і їх наслїдници словеньско-русиньску етнічну граніцю посували аж к ріцї Уж. Представителї штатных урядів Н. Бескидови тыж вытыкали, же перецінив недостаткы при рішіню русиньского вопросу на выходнім Словеньску, главно в школьскій і адміністратівній сферї, котры ся обявили в першых місяцях по заведжіню чеськословеньской справы.

Николай Бескид к історічному выскуму все приступав серьёзно  і з добрым умыслом. Од своёй першой научной роботы „Tаpolcаi apátság története“, котра вышла в р. 1903 в Ужгородї, аж по послїдню публікацію „Краткий исторический очерк Пряшевщины“, над котров зачав робити в р. 1946, але про ховороту і смерть єй не докінчів. Дотримовав научный прінціп і решпектовав істочникы. З методолоґічного і еурістічного аспекту тяжку і шыроку історічну проблематіку опановав дуже добрї, а, справила, вывоводив з нёй адекватмы заключіня. Правда, не все ся му подарило перекрочіти власну тїнь і даякы представы о минулости. З другого боку, ёго роботы мали велику роль при рішаню проблемів, споєных зо жывотом і розвоём Русинів на Словеньску і на цілій карпатьскій теріторії.

Домінантну позіцію в ёго продукції мали історічны моноґрафії: „Карпатская Русь“ (1920), „Карпаторусская древность“ (1928), „Карпаторусская правда с семи  картами“ (1932), „История Пряшевской греко-католической епархии“ (1933). Не меншый вызнам мали солідны роботы з літературной історії з урывками творбы А. В. Духновіча і Ю. І. Ставровского-Попрадова, Е. А. Фенцика. Мали одзыв нелем в Чеськословеньску, але за граніцями, а зограли вызнамну роль при актівізації русиньской інтеліґенції в цілім карпатьскім реґіонї. Чітателям тыж представив знамы особности з русиньской історії, якыма были єпіскоп Мануіл Ольшавскый, педаґоґ і бібліофіл Янош Ковач, малярь Йосиф Міклошік-Змій, але і презідент Чеськословеньской републікы Т. Ґ. Масарік, котрого представив в крітічнім світлї.
Барз інтересны темы Н. А. Бескид аналізовав у своїх россягом меншых роботах. Є то то робота „A karácson“, котру выдав на властны наклады у Будапештї в р. 1914, публікація „Кирилиця и глаголиця“ выдана в р. 1930 в Пряшові, і брожура „Из славянского прошлого“, котра вышла в р. 1931 в Ужгородї. Як рядный член Угорьской історічной сполочности публіковав много ай в тогдышнїй мадярьскій одборній пресї. Ішло о вызначны часописы, якыма были: „Százаdok“, „Religio“, „Katolikus Szemle“ і „Müvészet“. Хоць статї в них публіковав по мадярьскы, але своїм обсягом і замірянём были адресованы угорьскым Русинам. Ай тым способом хотїв автор угорьску сполочность заставити обернути увагу на екзістенцію Русинів і їх проблемы, выкликати інтерес ученых, і так непрямо помочі злїпшыти поставлїня Русинів у країнї.

Правда, найвызначнїшы научны і популарізачны роботы Н. Бескида ся зродили по взнику Чеськословеньска. Ёго книжкы выходили на Словеньску, на Підкарпатьскій Руси, але і в Америцї. Є тыж автором 12 сценарів короткометражных філмів з реліґійнов тематіков, котры з недостатку грошей не были реалізованы.

Н. А. Бескид ся тыж анґажовав в културній і научно-орґанізачній сферї. Од р. 1923 быв членом редакчного колектіву літературно-історічного часопису „Карпатьский край“. Од р. 1927 быв членом централной рады Общества А. Духновіча в Ужгородї і вів єй выдавательску секцію.

Доктор Н. А. Бескид быв у Чеськослоевеньску найвызначнїшым русиньскым історіком своёй добы, а то шырьков скуманой проблематікы і цілковов уровнёй єй спрацованя. Історічны темы знав споїти з актуалныма тогды потребами ведучіх представителїв русиньскых політічных партій, главно з автономіов Підкарпатьской Руси і посуном єй адміністратівной граніцї дале на запад. Але доказав выужыти історію як барз вызначный фактор в народно-ідентіфікачнім процесї русиньскых жытелїв без того, абы єй деформовав або свідомо фалшовав. Быв способный найти в історії такый феномен, або холем такый аспект історічного факту, котрый прямо або непрямо посилнёвав народну свідомость і помагав етнічній ідентіфікації Русинів в цілім карпатьскім просторї. Заєдно мобілізовав їх лідрів к актівній участи нелем в народно-еманціпачнім русї, але і в далшых сполоченьскых процесах.         

ПгДр. Станїслав КОНЕЧНІ, к. н.,

Сполоченьско-научный інштітут САН, Кошіцї, 4. 9. 2007

Інтересна конференція на тему народа і церькви

2. аж 4. мая 2007 року в Пряшові з ініціатівы Інштітуту історії Філозофічной факулты Пряшівской універзіты у сполупраці з Євангелічно-теолоґічнов факулов Віденьской універзіты, Історічнов сполочностёв кралёвского міста Пряшів і Словеньсков історічнов сполочностёв при САН в Братїславі ся одбыла міджінародна научна конференція на тему церькви і єй впливу на формованя народной свідомости народів і народностей у Середнїй Европі (19. стор. – перша половина 20. стор.). Главным орґанізатором акції быв проф. ПгДр. Петер Шворц, к. н., котрый позвав до Пряшова  реномованых одборників-історіків ай споза граніцї, конкретно з Ракуська, Чеська, Польска, Мадярьска, Нїмецька, Руська, Україны. Участників конференції заінтересовав главно другый день проґраму, кідь доміновала  тема Вплив ґрекокатолицькой церькви на формованя народной свідомости Русинів в Угорьску (19. стор. - зачаток 20. стор.), але ай далшы тему, повязаны з впливом реліґії на політічный і културный жывот северовыходного Словеньска, респ. Підкарпатьской Руси.

Історія  народостного жывота Русинів, але і Словаків і каждого іншого народа, была все повязана з діятельностёв церькви, а в рядах народных будителїв все были народностно свідомы священици, котры ся анґажовали про свій народ, помагали розвивати ёго културу, освіту і язык – так конштатовали історіци, котры выступили на конференції. (Шкода, же на конференції не взяли участь представителї пряшівского ґрекокатолицького єіскопства, котрым бы тото конштатованя не было по волї, главно у связи з выголошінём  єпіскопа Монс. Яна Бабяка, котрый ся высловив, же священици не суть покликаны быти народныма будителями - позн. П. К.). В дісусії к прочітаным лекціям выступили ай нашы русиньскы актівісты ЮДр. Петро Крайняк і Петро Крайняк, мол., Михаіл Дронов і ін. Др. Крайняк указав главно на розвой русиньского руху по 1989 роцї, ожывіня народностой свідомости Русинів, але крітічно ся высловив односно позіції пряшівского єпіскопства  ку пожадавкам  русиньскых віруючіх, котре не хоче узнати їх право на поужываня материньского языка в літурґічных обрядах. Петро Крайняк, мол., в діскусії одшмарив тверджіня дакотрых лекторів о словеньскім поводї жытелїв сел і парохій в околіцї Пряшова  і крітічно указав  на прословеньскы тенденції в области выскуму ентіціты жытелїв северовыходного Словенська і спохыбнёваня їх русиньского коріня. Михаіл Дронов у своїм выступлїню ся заміряв на народностный жывот ґрекокатоликів у Празї в часї од 1918 до 1939 року, а главно чінность владыкы Василя Гопка в Чехах.

Як інформовав главный орґанізатор конференції Проф. Петер Шворц, прочітаны лекції конференції будуть опублікованы в зборнику лекцій і даныі нтересуючім ся штудентам. Пряшівска універзіта планує ай в будучности орґанізовати подобны конференції з тематіков церьковного і народностного жывота на Словеньску, а главно ай Русинів у рамках выскуму етніціты і конфесії на нашій теріторії.

Др. Петро КРАЙНЯК, Пряшів, 11. 5. 2007

Русины на Словеньску в церьковных документах І. том

Під таков назвов книга о. Йосафата В. Тімковіча, ЧСВВ, ся нам тыма днями дістала до рук. Є то І. том зборника церьковных документів о русиньскых ґрекокатолицькых віруючіх і вышов у Выдавательстві В. Падяка (Ужгород 2006) за фінанчной помочі русиньского меценаша Штефана Чепы з Канады. Публікація вышла в словеньскім языку з анґліцькым, руськым і нїмецькым резюме. Першый том мать 640 сторінок і планує ся выданя трёх томів, у сучасности проходить приправа 2. тому. А при тій нагодї хочеме попросити русиньскых ґрекокатолицькых віруючіх, котры за різны парохії, їх філіалкы ці самы особно посылали даякы писма (протесты, пожадавкы, петіції і под.), жебы їх послали, респ. якостну їх ксерокопію, авторови на адресу: о. Jozafát V. Timkovič, Monastyr baziliánov, Vajanského 31, 080 01 Prešov. Автор і мы допереду дякуєме.

Публікація мать дві головны части: Общі документы о Русинах і василіанах (1997 – 2005) і Локалны документы о Русинах (в тій части суть документы з парохій Бардеёв, Бехерів, Гавай, Микова, Пыхнї, Пряшів, Снина, Свідник, Штефурів і філіалок Чіжатїце, Сташківцї, Мала Поляна і Валківцї). У Вступнім слові ся пише: „Першый том книгы Русины на Словеньску в церьковных документах передавать страсти ґрекокатолицькых Русинів главно в часовім інтервалї од 1997 до 2005 року. Фототіпічно репродукованы архівны документы опублікованы в тій публікації суть властно точныма фотоґрафіями-моментами зо жывота ґрекокатоликів на Словеньску. Тоты документу вказують: 1. діпломатічну актівность Апостольской  нунціатуры і Ватіконом менованой єрархії-єпіскопів на єднім боцї, 2. а на другім боцї актівность віруючіх і їх священиків боюючіх за основны жывотны права в области народностного і обрядового жывота. Окремы архівны документы суть поскладаны хронолоґічно... Документы свідчать нелем о выникнїню і роспадї коаліції, о приятельствах і вірности ідеалам, але і о інтріґах, політіцї, закулісных парктіках, зрадї, карєрізмі і неправости. Русиньскы ґрекокатолици Пряшівской єпархії од 1997 року інтензівно просили Ватікан о выменованя русиньского ґрекокатолицького єпіскопа, але вшытко марно. В децембрі 2002 року достали пратічну одповідь: за єпіскопа їм быв менованый „неприятель Русинів“-єзуїта ТгДр. Ян Бабяк... Вдяка тому менованю Русины першый раз в історії дістали за єпіскопа чоловіка, котрый не знать ани слово по русиньскы а ани ся то не снажыть знати. Жебы зданливо супловав тот недостаток, так в апрілю 2003 выменовав за свого помічника о. П. П. Галька, ЧСВВ, як „вікіаря“ (сінкела) про Русинів... а є утримованый у своїй функції як нефункчна „фіґурка“ проти волї Русинів... Опублікованы документы суть неоцінимо точныма фотоґрафіями захоплюючіма моменты історії і жывота русиньскых ґрекокатоликів на Словеньску на переломі 20. і 21. стороча. Зістає на чітателёви-історикови тоты фотоґрафії-моменты правилно поскладати і створити собі уціленый філм-образ о набоженьскій сітуації на выходнім Словеньску (під Карпатами) коротко перед і по вступі до Европской унії...“

Публікація є архівом у книжцї звязанім  і поможе многым, котры будуть потребовати фактоґрафічный матеріал главно о набоженьскім  жывотї Русинів на Словеньску по нїжній револуції, послужыть вшыткым, котры будуть писати діпломовы, дізертачны і іншы роботы о даній проблематіцї. Є про них великых полекшінём, бо самы бы не мали можность такый уціленый фактоґрафічный матеріал позберати ці холем до нёго попозерати. Але книга є цінна про вшыткых, котрых інтересує найновша історія жывота Русинів. Інтересуючі мають можность сі тоту публікацію обїднати на горі уведженій адресі, або на і-мейловых адресах: timkovic@pobox.sk, timkovic@yahoo.com.

А. З., 7. 5. 2007

Перед 80 роками высвятили Владыку Ґойдіча

Найвызнамніша особность в історії Ґрекокатолицькой церькви на Словеньску, благореченый єреёмученик Павел Петро Ґойдіч перед 80 роками, точно 25. марца 1927 року в Храмі св. Клімента у Римі, быв высвяченый за єпіскопа, намісто свого передходцї Діонізія Нярадія, єпіскопа крижевацького, повіреного адміністратора і про пряшівску єпархію.

Заховали ся фотоґрафії з тогдышнёго святочного приятя єпіскопа Ґойдіча в Пряшові, котре свідчіть нелем о церьковнім, але і сполоченьскім вызнамі ёго приходу на пряшівскый єпіскопскый престол.

З нагоды 80 років од ёго ёпіскопского высвячіня 23. – 25. марца 2007 року была Путь віруючіх до Рима, на котрій взяло участь коло 600 віруючіх і вышше 80 священиків. Вшыткы собі припомянули высвячіня єпіскопа Ґойдіча в Храмі св. Клімента, де Службу Божу одслужыв пряшівскый ґрекокатолицькый епарха Монс. Ян Бабяк, котру збогатив выступ Хору богословцїв  св. Романа Сладкопівця з Пряшова. Проповідь мав кардінасл Йозеф Томко. Мій погляд такый, же вгоднїшым проповідателём бы быв представитель выходной конкреґації, бо Владыка Ґойдіч быв достойным репрезентантом выходной церькви і обряду, быв василіаном і великым Русином.

Пряшівскы ґрекокатолицькы віруючі, але і далшы,  на єпіскопа-мученика Ґойдіча споминають з великов почливостёв і любвов. Він зістав сімболом вірности своїй церькви і народу.

Др. Петро КРАЙНЯК, Пряшів, 18. 4. 2007

60. річніця высвячіня єпіскопа ТгДр. Василя Гопка

11. мая буде 60 років од єпіскопского высвячіня ТгДр. Василя Гопка, благореченого мученика Ґрекокатолицькой церькви на Словеньску, помічного святящого єпіскопа Пряшівской ґрекокатолицькой єпархії. Ёго тїлесны остаткы покоять ся, вєдно з остатками  єпіскопа П. П. Ґойдіча, в пряшівскій катедралї св. Іоана Хрестителя.

Єпіскопске высвячіня прияв В. Гопко (1947) з рук єпіскопа П. П. Ґойдіча. В ёго єпіскопскім ербі были слова: „Жебы вшыткы єдно были“, котры наповнёвав прикладом єдности свого священицького жывота і ласкы ку Хрістови, к своїй ґрекокатолицькій церькви, к св. Отцёви, к своїм вірникам і русиньскому народу. Як професор теолоґії прививав  своїм учням любов і почливость ку кіріломефодьскому обряду і одказу. Із своїма вірниками быв в неперестаннім контактї нелем на Словеньску, але і на Мораві, і в Чехах, де часто путовав.

В памяти ґрекокатолицькых вірників і Русинів навсе зістане памятка на того архіпастыря, церьковного годностаря і народу вірного великого священика.

П. КРАЙНЯК, Пряшів   18. 4. 2007

Репрезентатівна книжка о історії Русинів

Так бы сьме могли назвати найновшу книжку професора Торонтьской універзіты, члена Канадьской кралёвской академії наук – ПАВЛА РОБЕРТА МАҐОЧІЯ під назвов „НАРОД НИВЫДКЫ – ілустрована історія карпаторусинôв“. Вышла недавно у Выдавательстві В. Падяка (Ужгород 2007). Книга на 120 сторінках у стислій формі (што не так легко, бо як автор повів, омного легше є писати обшырно) розповідать о історії Русинів, їх предків од найстаршых часів, аж по сучасность. Є написана легкым, доступным штілом і може послужыти як дїтём у школї, так молодежи і дорослым. Є то цінна і інтересна книжка, котра буде подарована вшыткым, што ся учать русиньскый язык і културу в школї, але і прекрасный дарунок про каждого Русина.

Найперше тота книжка вышла по анґліцькы (єдна часть в Ужгороді (2006) а друга часть в Торонтї (2006), потім у перекладї з анґліцького на україньскый язык Сергія Білецького і Надії Кушко (Ужгород 2006), нааслїдно переклад до русиньского языка як пробу русиньского койне зробив Валерій Падяк, д. ф. н., котрый зробив і коментарї під образками, бо половину книжкы творить якостный ілустратівный матеріал, котрый споминаный выдаватель і перекладатель выбрав із богатого архіву Павла Роберта Маґочія і з Выскумного центра карпатознательства при Выдавательстві В. Падяка. Головным редактором і автором ґрафічной управы є Лариса Ільченко. Є то 155. книга Выдавательства В. Падяка в Ужгородї, котра мать вшыткы передусловія стати настольнов книжков ушыткых свідомых Русинів. Але, жебы о історії Русинів ся дізнало штонайвеце нелем Русинів, але і представителїв іншых народностей, так она выйде і в далшых языках. Приправує ся выданя по словеньскы, румуньскы, польскы, в языку войводиньскых Русинів у Сербії, по сербскы, хорватьскы, чеськы, мадярьскы, словом – у языках тых країн, де жыє найвеце Русинів і одкы суть членьскы орґанізації Світового конґресу Русинів. По румуньскы бы мала выйти, кідь вшытко піде добрі, перед 9. Світовым конґресом Русинів у румуньскім містї Сіґетї, де буде 21. – 24. юна 2007. Была бы то добра пропаґація нелем конґресу, але вообще Русинів у Румуньску.

Але, же тота книжка вышла уж в трёх языках і выйдуть і в далшы – то велика заслуга русиньского філантропа, спонзора, презідента фірмы „Norstone Financial Corporation“ у канадьскім Торонтї – ШТЕФАНА ЧЕПЫ. Вдяка му за такый благородный почін. Ёго заслугов ушыткы школярї, котры ся учать русиньскый язык ці то на Словеньску, Українї, в Польску, Мадярьску або в Сербску, тоту книжку дістануть задарьмо!

Остатны собі можуть ю купити або обїднати на адресі: Академія русиньской културы в Словеньскій републіцї або на адресі: Світовый конґрес Русинів (тоты, што хочуть поослати банковый шек), Духновічово нам. 1, 081 48 Пряшів, Словеньска републіка. Книжку мож обїднати і телефонічно на чіслї: 0905 470 884 або на мейловій адресі: rusyn@stonline.sk. Xoць то є повнофаребна якостна книжка з твердов ламінатовов обалков, мож ю купити лем за 200 Ск + добірка і балне 50 Ск (у рамках Словеньска), або за 8 УСД + поштовн і балне 13 УСД (про сусідны країны),  + поштовне і балне 16 УСД (про остатны країны світа). Ціна є зато така низка, бо хочеме, жебы тота книжка была доступна вшыткым! Віриме, же о ню буде великый інтерес. Про тых, што будуть ю хотїти купити прямо на вышше споминаній адресі, буде то мож все в понеділок і середу од 8.00 до 10.30 год.

А. З., 16. 4. 2007

Єпiскоп Йосиф Де Kамеліс

Перед 300 роками умер Йосиф Де-Камеліс, мукачевскый єпіскоп, особность,  котра собі заслужить быти прикладом і жрідлом вытримкы, віры і силы духовности чоловіка. З бадательской роботы і публікації  Антонія Годинкы „Исторія мукачовськоі ґреко-католичеськоі епархиі“  ся дізнаєме, же Іоанн-Йосиф Де-Камеліс быв родом з острова Хіоса. Дістав добру освіту і в Римі заставав функцію скріптора Ватіканьской бібліотекы. Папа Александер VII. го назначів 5. новембра 1689 апостольскым вікарём і высвятив за єпіскопа Севастийского. Тото высвячіня было зроблене в згодї з Яґерьскым єпіскопом.

Призначіня єпіскопа Йосифа Де-Камеліса было дїлом прімаса Угорьска, архієпіскопа Леополда Колоніча. Він хотїв мати в Мукачевскій єпархії чоловіка, вірного унії. Зато єпіскопа Йосифа называють першым скуточно зъєдночуючім єпіскопом. Де-Камеліса потвердив імператор Леополд 11. марца 1690 року і меновав го єпіскопом і тайным радцём.  Новый єпіскоп наступив до своёй функції 20. апріля 1690 в Мукачевскім монастырю. Єпіскоп Де-Камеліс выступив з обшырным і продуманым проґрамом. Ёго цілём было в першім рядї приучіти підряджене му духовенство к западній юрісдікції.

Заведжіня унії єпіскоп Йосиф Де-Камеліс рішыв зреалізовати зорґанізованём невеликых містных соборів. Почас трёх років він скликав 12 такых соборїв (в Мукачеві, Сотмарї, Стропкові, Маковіцї...), чім значно упевнив уніатство.  Єпіскоп Де-Камеліс все дбав про підвышіня матеріалного стаусу свого клеру. Через архієпіскопа Колоніча была доручена просьба імператорови Леополдови.  Духовенство ся находило в тяжкій сітуації. Єднакы права уніаты з римокатолицькыма священиками не мали. Навыше, часть клеру была  і в залежности од своїх панів. Священиків нутили робити на панстві (так ся писало в Урбарї – третій пункт Б).

23. авґуста 1692 быв выданый такзваный „Діплом Леополда“, подля котрого духовенство было ослободжене од підданства, было обдароване землями і правами. Через єпіскопа Колоніча в авґустї 1693 Мукачевскый монастырь быв ослободженый од повинности уквартелёваня вояків.

В апрілю 1693 єпіскопови Йосифови была выдїлена поміч в сумі 5 483 ґулденів. Тому припоміг і єпіскоп Колоніч, котрый быв тутором дїтей Ференца Ракоція І. – Ференца і Юліяны. Такым способом ся соціална і матеріална сітуація клеру злїпшыла, што припомогло і зміцнїню унії.

Єпіскоп Де-Камеліс ся намагав завести у єпархії канонічный порядок, орґанізовати освіту священиків. Заслужыв ся о то, же духовенство мало книжкы, з котрых ся могло учіти. Таков книжков быв і Катехізм. Де-Камеліс го написав по латиньскы, а до русиньского языка го перетлумачів священик Іван Корницькый. Зато є в Катехізмі повно полонізмів. Книга вышла у выдавательствні в Тырнаві (Tyrnavie, Nagy Szombat) в 1698 роцї під назвов „Катехизис“ і была выдана  „про науку угро-русским людём, од превелебного господа Іоанна Йосифа Де-Камеліса, єпіскопа Себастейского“. Книга мала 370 сторінок. В наслїдуючім роцї  –  1699 вышов „Букварь языка Словенська.  Писани чтения аучитися хотящим в полезное руковожение. В Тирнаве. 1699.“

Тырнавска єзуїтьска тіпоґрафія была заснована в 1515 роцї. Друкованя ся релізовало в латиньскім языку. Славяньске писмо было доповнене по інтервенції архієпіскопа Л. Колоніча, котрого попросив Де-Камеліс, котрый хотїв засновати славяно-руську тіпоґрафію в Мукачеві.

Але першов книгов Де-Камеліса была „Казуистика“, выдана в Тырнаві у 1692 роцї.

У передслові „Катехизиса“ Де-Камеліс писав, обертаючі ся к духовенству: „Будьте наостаток приятелями правдивоі и правовірноі наукы.“

В ризницї Мукачевского монастыря ся сохранив  антименс Де-Камеліса:в серединї на простім полотнї овалной формы – образ Спасителя. Правов руков Спаситель тримать отворене Євангеліє. По боках суть великы ґрецькы буквы І, Х і 4 євангелісты.  На антименсї є надпис, котрым Де-Камеліс поменовав ся єпіскопом Мукачевскым і Марамороськым.

В часах єпіскопа Де-Камеліса 22. фебруара 1704 рока з ёго ініціатівы была заснована за грошы єпіскопа Фердинанда Якова Янія фундація в Тырнавскій семінарії. Тота забезпечовала каждый рік трём штудентам Мукачевской  єпархії штудії в Тырнавскій семінарії.  З волохів (назва од історічной волоськой колонізації), котры прияли унію, взникла велика Варадиньска єпархія.

Але не вшыткы планы Де-Камеліса  могли ся зреалізовати. Забранила тому ослободженецька война Ференца Ракоція ІІ. (1705 – 1711). Были непокійны часы. Єпіскоп Де-Камеліс перешов до Пряшова, одкы ся іщі намагав рядити єпархію, але захворів і 22. авґуста 1706 умер у Пряшові. Там є і похованый у кріптї храму, котрый ся став катедралным храмом Пряшівской єпархії.

В Мукачевскім монастырю Де-Камеліс собі збудовав невелику хыжу, котра там была іщі до 1952 року. Теперь на єй містї стоїть нова будова, котра ся находить за плотом монастырьской загороды. Йосиф Де-Камеліс хотїв, жебы ґрекокатолицькы священици были мудрыма, школованыма і высокоморалныма особностями. Він міг зістати жыти і робити у ватіканьскій бібліотецї в Римі, але выбрав сі місіонарьску путь – 16 років служыв ґрекокатолицькій церькви і робив вшытко про то, жебы ґрекокатолици были єднотны і утримали ся. Знав, же не може зреалізовати вшыткы цілї, котры собі поставив,  порозумів, же освіта і формованя духовенства і вірників є довгодобый процес.  У писмі кардіналови Колонічови написав: „Его буду служити, доки мені дасть силы і здоровля.“

Свою місою робив з великов терпезливостёв, не позераючі на тяжкы условія. Тым він сформовав основны будучности нашой ґрекокатолицькой церькви.

Др. Маріанна ЛЯВИНЕЦЬ, 27. 3. 2007

Як заставить Бенедікт ХVІ. тісячрічну експанзію латинізації Славян?

(Поможе кардінал Томко одкрыти правду і найти у Ватіканї страчены одкликаня двох василіаньскых монахів зо Словеньска?)

„Дякуючі протестантам і єзуїтам 90 процент жытелїв днешнёго Словенька змінило свою ідентіту з русиньской на нововзникнувшый народ Тотів, пізнїше званых Словаків, котры з кіріломефодьской азбукы (кірілікы) перешли на латиньску „абецеду“ (латиніку)“, – пише ся в книзї василіаньского монаха Йосафата В. Тімковіча, котрый вєдно з братом Ґораздом А. Тімковічом пожадали римського папу, жебы покарав пряшівского ґрекокатолицького єпіскопа Яна Бабяка за криве свідчіня.

Слава Ісусу Хрісу! Познате ґрекокатолицькый церьковный обряд, старославяньскый літурґічный язык, дїло місіонарїв Кіріла і Мефодія? Наісто не мушу гадати, кілько людей  на Словеньску бы мі знало позітівно опдовісти. Не было бы їх  много. А в рамках малой реґіоналной анкеты бы єм міг конштатовати, же окрем  выходного Словеньска є про векшину Словаків, римокатоликів і протестантів, котры жыють на западнім і середнїм Словеньску, ґрекокатолицька церьков є незнамым понятём. Не знають тоту церьков, не знають, же єй вірниками суть Словаци, Русины, Українцї, Мадяре. В Польску Українцї і Русины-Лемкы, в Мадярьску Мадяре і Русины. Дакотры тоту церьков не знати чом споюють з комунізмом і з Руськом, поважують єй за дашто „одстале, конзерватівне“, мылять сі єй і з ортодокснов – православнов церьквов. Притім є то церьков, котра дотеперь утримала на Словеньску  стародавный бізантьскый (ґрецькый) обряд, кіріломефодьску традіцію і старославняньскый літурґічный язык, котрый сі многы мылять з русиньскым або україньскым языком. Притім словам молитвы в тім языку мусить розуміти каждый Славян: Отче наш, іже єсї на Небесїх, да святит ся імя Твоє, да прийдет Царствіє Твоє, да будет воля Твоя...

Чом єм сі зволив такый нетрадічный вступ? В роцї 2004 выдав в Кошыцях василіаньскый монах отець Йосафат Володимир Тімковіч, ЧСВВ, незвычайну, скоро тісячсторінкову книгу Історія ґрекокатоликів Підкарпатя (9. – 18. ст.). Публікація выкликала бурливы і протиречівы реакції в церьковых кругах на Словеньску.  Єй головнов темов є табуізована латинізація славяньского Угорьска і нагороджаня кіріломефодьского церьковного обряду латиньскым обрядом.  Стала ся сензаціёв про тых, котры хотїли найти одповідї на простый вопрос: де і як ся стратив одказ місійного дїятельства Кіріла і Мефодія, котрый ся так часто споминають в словеньскій Уставі і ку котрому ся Словаци як народ голосять?

Єпiскоп не підпорив папову думку і одобрав монахови плат

Намісто одборной діскузії з автором, котрый публікацію писав 6 років і принїс в нїй множество новых фактів з ватіканьскых архівів, спустила ся тиха кампань ґрекокатолицького єпіскопства проти монахови. Єй выслїдком є острый конфлікт міджі василіаньскым монахом і монсінёром Яном Бабяком, єзуїтом і пряшівскым ґрекокатолицькым єпіскопом, котрый му такой по выданю книгы одобрав місячный плат, котрый монахы дістають зо штатной касы. Така сітуація тримать доднесь.

„Чом єм написав тоту книгу? Клав єм сі вопрос, же кідь святы Кіріл і Мефодій нам принесли бізань&