Недавно в Ужгороді была научна конференція „Гоголь и Закарпатье“, орґанізатором якої было ужгородське „Русское культурное общество“. Активіст сього общества доцент А. Луговой у свому докладі высказав інтересну думку по поводу назвы „карпаторосс“. Вÿн зробив такый вывод: „Карпатороссом можно считать человека, имеющего русские корни, но родившегося на Подкарпатской Руси“. Ци мож раховати словянськых автохтонÿв карпатського реґіону „карпатороссами“, вопрос дуже проблематичный. Великый руськый історик Н. М. Карамзін, який жыв у кÿнци ХVІІІ – в началі ХІХ в. (1766 – 1826), помістив у першый том свого основного труда „История государства Российского“ перші 43 шорикы оды ужгородського владыкы Григорія Тарковича, де автор высловлює думку, ош „Карпат славянов есть истый отец, мати, но розсіяні діти то не хочуть знати“ – т. є. Таркович говорить, ош Отчизнов словян суть Карпаты. Сисю тезу Тарковича поддержав и другый знамый руськый історик – В. О. Ключевскій, котрый жыв в кÿнци ХІХ – в началі ХХ в. (1841 – 1911). Исходячи из того, што історія знає за право словян лем у контексті з карпатськым реґіоном и близькима до нього областями, они лоґічно отстоювуть теорію, ош праотчизнов словян є именно сесь реґіон, уткіль словянські племена вже ся и розыйшли по світу. Но єдно племя, котре мало быти доста многочиселным, уже ниґде не пÿшло, опсталося в карпатськÿм краю навсе и сталося корінным населеньом сього реґіона. Правда, чеськый історик-славіст Любор Нідерле доста скептично ставиться до такої тезы, бо говорить, ош „ниє ани єдного історичного факта, ани єдної достовірної традіції, ани мофілоґічної ґенеалоґії, котрі бы помогли нам отвітити на вопрос, де ся взяли словяни. Словяни появлявуться на історичнÿй арені нечекано як великый и уже сформованый народ, мы даже не знаєме, уткіль вÿн ся взяв и які были його отношенія з другыма народами“. Як видиме, Л. Нідерле тут дуже катеґоричный, хотя и доправды точных границь містоперебываня древных словян історія не знає. Зато історія знає племінні назвы словян, котрі хоть дамало помагавуть нам опреділити, де жило то ци другоє словянськоє племя. Правда, у 8-9 вв. уже лем самі словянські племена хосновали межи собов сесі назвы, а сусіды называли їх єднов общов назвов – „руські – urus“, што майже на 90% выводиться из угро-фінської назвы варязько-вікінґських дружин „RUOTSI“, скорочено „RUSI“, т. є. „білоголові, блондины“. Трансформація назвы карпатськых словян сталася тоже приблизно у 8. в., коли з історичної арены сходять наші далекі предки Білі Хорваты, державноє формовая котрых обхватовало сіверні и частично южні берегы Карпат. Зато коли в Тисо-Дунайськÿй низині у 9 в. появлявуться племена угрÿв, они вже не стрічавуть назвы „Білі Хорваты“, хотя мадяри ищи застали в карпатськÿм реґіоні Білых Хорватÿв, як застали на Дунайськÿй рÿнині паннонськых словян. Не знавуть назвы „Білі Хорваты“ ани мадярські переказы, ани пÿзніші мадярські хронікы.

Про Білых Хорватÿв и паннонських словян споминать у свойих історичных трудах и Николай Бескид, но не дуже акцептує на них свÿй позÿр, зато и не задаєся вопросом, як словяни стали называтися русами, а їх Отчизна – Русь. Доста детально про появу назвы „русы“, „русины“, „Русь“ говорить професор Иван Поп у свойÿй роботі про Білых Хорватÿв (на жаль, ищи не изданÿй). Вÿн пише: „Коли мадярські племена перекочовали из Волґы, де лишили свойих сородичÿв чувашÿв, мордву, марійцьÿв и других угро-фінÿв, на юг и усілися межи Доном и Дністром, они вступили у прямый контакт из свойима „сусідами“: на сівері из восточнословянськыма племенами полянами, древлянами, тіверцями; на югу из другыма вандрÿвниками, тюрко-татарськыма народами. Айбо ищи до перехода у межирічя Дона и Дністра, у Приазовья, мадяри устигли побывати за ріков Урал, у типирÿшньÿм Казахстані. Леґенды казахÿв знавуть їх як злых ловасÿв – „джунґарьÿв“. По собі они лишили и ґеоґрафічну назву – Джунґарські Ворота межи южным Уралом и Сибірьов.“ Из сього ушыткого выходить, ош мадяри зналися из тюркоязычныма народами и даже перебрали уд них слова и понятія, иппен так, як пÿзніше они перебрали їх и уд словян. У Етелкизі, у причорноморських степах, де мадяри изоперлися потому, як їх из Приазовья угнали печеніги, они ся изась познакомили из тюрко-язычныма племенами, котрых они звідали за тот народ, што жыв на сівер уд них (за словян києвських). Чули в отвіт: „утрус“ (и типир ищи у вшыткых тюрко-татарських народÿв Росії – од казанськых татарÿв на сівері до кирґизÿв на югу – руські суть – „урус“, „оурус“). Так што діла прийшлых мадярÿв уже до їх перехода в Тисо-Дунайську низину усі восточні словяни были „оурус“.

Коли мадяри перейшли Карпаты, они изась стрітили словян, бисіда котрых была подобна до бисіды словян восточных, бо у тот час ищи была дуже силна обще-словянська языкова общность. Зато мадяри уже и не удумовали діла карпатськых словян нову назву, ай дали їм таку, яку знали, коли сиділи из свойима шатрами коло Києва. Мадяри увіділи словян подкарпатськых, учули, як они говорять, та й стали казати за них – „орос“, „оросок“. Утсіль уже походить и назва „Русь“ – там, де живуть „Русы“ – „Орос“.

Ищи скорше од мадярÿв знав за екзистенцію Білых Хорватÿв коло сіверных берегÿв Карпат и анґлійськый король Алфред (849 – 900). Детально описує державу Білых Хорватÿв и візантійськый імператор и історик 10 в. Константин VII Багрянородный, котрого часто цитує
и Николай Бескид. Споминавуть за Білых Хорватÿв и арабські мандрÿвникы, торговці и діпломаты того часу – Масуді, Ібн Руст, Ал Бекрі, Гардісі и др. Соминать за Білых Хорватÿв и києвськый літописець Нестор. Но майінтереснов и ціннов діла нас є інформація жидÿвсько-арабського діпломата 10 в. Ібраґіма ібн Якуба, котрый свою діпломатичну місію выконовав у Центральнÿй Европі. В єдному
з докладÿв свому шейху Ібраґім ібн Якуб пише: „Типир словяни мавуть читырьох корольÿв: короля болґар, короля Прагы, Чехії и Кракова Боуслава (Болеслава), короля сівера (Польщі – авт.) Мєшка и князя полабськых словян Наґуна. Держава чеського короля Боуслава (Болеслава) тягнеся од Прагы аж до Кракова довжинов у три дны путе и граничить по ушыткÿй довжині (на востоці – авт.) из державов туркÿв (мадярÿв – авт.). Вариш Прага правленый из каміня на малтері и є найбÿлшым торговым центром сього края. Из вариша Кракова приходять до Прагы из свойима выробами русы и словяни...“ Послідньоє реченя из сього доклада є діла нас майінтересным. Професор Иван Поп прокоментовав його так: „Жидÿсько-арабськый діпломат Ібраґім ібн Якуб доповідав шейху лем за тото, што відьÿв, чув и быв того живым свідком, бо знав, ош за неправдиву інформацію годен дорого заплатити. Зато його слова про русÿв и словян приймавуться на віру без похыбы. А сесе значить, ош уже у 10 в. наш народ не то, што бы ся одмежовов од словян, но уділився з-помежи словянської масы, говорячи научным языком, ідентифіковов себе русинськым народом.“ Слова Ібраґіма ібн Якуба важні тым, што вÿн быв свідком важных соціально-політичных трансформацій, які происходили в центральнÿй Европі в 10 в. Соглашавучися из арабськым діпломатом 10-го в. Долімілом, мы не умаляєме цінность трудÿв Николая Бескида, не осуждаєме його за свою точку зору, ош „...карпатороссы оторвались отъ общаго русскаго корня“, бо рахуєме, ош каждый має право на власну думку. Но што інтересно: твердый словянин – русофіл, Николай Бескид за ідею передової словянської інтелиґенції середины 19 в. про консолідацію, авадь даже обьєдиненіє ушыткых словян довкола майвеликої и силної словянської державы Росії, т. є за панславізм говорить доста скептичко: „Чтобы достаточно оценить самую идею панславизма, каже вÿн, – необходимо помнить, что происхождение ея столь же старо, какъ и самое славянство. Попытки политического объединеніня славян существовали издавна, и при этом Русь именно воплощала въ себя роль такого объединителя. Древнейшая попытка потерпела крахъ вследствіе того, что часть славянства, въ силу историческіхъ событій, отвернулась отъ кириллицы, а вместъ съ тым порвала и съ культурно-національнымъ движеніемъ, связанным съ нимъ...

Конечно, и в этом случае мечта могла осуществиться только при актівномъ участіи Руси, какъ составляющей державно организованное большинство славянства. Такимъш образом панславизмъ пріобреталъ характер панрусизма...“ У сих словах якраз и проскакує неґативноє отношеніє Николая Бескида до панславізма, центром якого мала быти Росія. Но на другÿм місті Николай Бескид уже оправдує Росію за то, ош она не пудпоровала ідею панславізма, коли говорить: „Оффициальная Русь отлично видела, что вопреки центростремительному движенію, каждое славянское племя въ силу историческихъ причинь иміло свои особенности, идущія уже не отъ единого славянского корня... Ввиду этого Русь не видела и того базиса, на которомъ можно было-бы начать объединительное движение...“ Сесі слова указувуть на то, ош Николай Бескид правильно розумів історичні процесы, што были характерні діла ушыткых словян середины 15 в. З другого боку, говорячи, ош „карпатороссы оторвались отъ общаго русскаго корня,“ Николай Бескид ставить нашоє словяно-русинськоє племя ги бы поза словян. Но правильно казав єден чилядник, ош жыти в обществі и быти свободным од общества не мож, т. є кідь русины уже в далекі історичні часы были составнов частьов словянського общества, то они мали розвиватися по тых законах, по якых розвивалися усі словяни. Именно по тÿй причині, ош „каждое словянское племя въ силу историческихъ причинъ иміло свои особенности“, и сформовалися окремішні словянські народы из свойима языками, обычаями, из свойим менталітетом уцілові. Русины мусіли твердо придержоватися сих законÿв общественного розвитку, бо иншак были бы легко асимільовані в мадярськÿй среді, так як уже од начала 10 в. мадярські королі помалы присоєдиняли низинну часть подкарпаторусинського краю до свого королевства. Правда, гÿрська часть краю, Верьховина, котра была укрыта майже непроходимыма хащами, з неосвоєныма переходами, рідко заселена, аж до начала 13 в. была „terra indagines“, „територійов межи границями“ трьох держав: Мадярського и Польського королевств
и Києвської Руси, князям котрої и на гадці не было покоряти русиньскый край, бо они фізично не гонни бы были сесе учинити из-за тяжкопроходимых гор без путе.

А типирь ищи раз вернемеся до Николая Бескида и його слов, ош „карпатороссы оторвались от общаго русскаго корня вследствие ослабленія Руси под влияніем татарскаго Нашествія“. Но татары били руськых князьÿв у 13 в., коли уже ушытка Подкарпатська Русь была составнов частьов Мадярського королевства. У сись час подкарпатські русины, вадь угорські русины пуддержовали з восточныма словянами лем спорадичні культурно-церковні контакты – історія знає нашого монаха Мойсея и його двох братÿв, котрі проповідовали християнство в Києвскÿй Руси, де были названі Угринами (под сим именем они и увыйшли в історію). Мойсей пак цілых 20 рокÿв в часы короля Болеслава Храброго проповідовав християнськоє ученіє в Польщи. А простый русин, удрізаный од восточных словян горами, позерав на Европу, жыв по европейськых законах, перенимав од Европы способ жывота. Другоє діло, ош у силу периферійности наш край у многых аспектах заопставав од свойих западных сусідÿв. Но така вже доля ушыткых народÿв, што жывуть на периферійи, бо домінантні нації, якыма бы они демократичныма ни были, не хочуть ділитися з малыма народами ни владов, ни богатством.

Исходя из вышеукладеного, мы придержуємеся точкы зору, ош русинськый край є контактнов зонов межи западным и восточным словянськым світом, а русины суть окремішным словянськым народом из свойов історійов, из свойов Отчизнов, из свойим языком и обычаями. А Николайу Бескиду маєме дяковати за то, што вÿн в силу свойой возмогы пропаґовав нашу історію, як мÿг, отстойовав право нашого народа на свободну екзистенцію.