Народ од Бога, ци народ нивыдкы

Друга глава называться „Державы и народ”. Тут мож найти дуже інтересні слова про „часть Європы, котра днесь входить у Європськый Союз” , де, як каже автор, „коло десять перцентов (переклад В.Падяка – авт.) ЇЇ населіня, суть бездержавні народы”. Інтересно, ци порозуміли сись знак професора подкарпатські русины? Кідь не порозуміли, дозволиме собі припустити таку розшифровку: пан професор радить вам, дорогі русины, забыти и слово „автономія”, и слово „державность”, котрі вы колись мали. Будьте у складі „десять перцентов ЇЇ (Европы – авт.) населіня”, котрі суть бездержавні народы”. Так ліпше. Діла автора, и діла Києва. Но не діла русинов.

   За етноґрафічноє діліня русинського народа говорити не будеме, бо автор неє етноґрафом. Зато и не знає, ош „верьховинци” не суть етноґрафічнов групов русинов. Так русины, котрі живуть на рўнині, называвуть свойих сородичўв, котрі живуть у горах, на Вирьховині. А назвы „лемкы” и „бойкы” простый русин и не чув ниґда, автор знає, но не хоче признавати, ош тото є казка украйинських „ученых”.

   Дуже ориґінально товмачить автор кимись придуману назву „долиняны”. Я прожив 60 рокўв свого житя недалеко од Мукачева, на рўниннўв части краю, но ниґдам не чув, обы ня кось назвав „долинянин”. Но чувим, як вирьховинці Воловця и Міжгіря кажуть за нас „дичкуны” („дичка” – так мы называєме малу дику грушку – авт.), а вирьховинці УжанськоЇ долины кажуть за нас мадяри (так галичани называвуть ушитких подкарпатських русинов). И вже зовсім не удіржує ниякоЇ критики теорія пана професора про появу под Карпатами словян – наших предкўв. Пан П.Р.Маґочі оперує числами ХI-ХII віки. Тут видко його повну солідарность из украйинськима «ученыма». Но русины – словяни. А словяни появилися в Карпатському реґіоні у час Великого переселеня народўв – у IV-V вв. Мадярський хроніст Анонім, описувучи приход племен угрўв у Тисо-Дунайську низину (угры ишли в Тисо-Дунайську низину у 896 р. через Вирицький переход – Руські Ворота (Porta Rusciae – лат.), каже, ош у районі типирўшнього Мукачева угры надыйшли на словянськоє поселеня. Теорія П.Р.Маґочія хибує якмайменше на 6-7 вікўв! И вже зовсім неясно, ко изольовав подкарпатських русинов «од контактов из другыма восточныма славлянами». Од «славлян» мож бы дакого изольовати, но як мож изольовати галаманом ушитких русинов, та щи й «од контактов» - тут уже треба поламати голову, обы сись набор слов порозуміти.

   Не мож порозуміти и такоє тверджіня автора: «гуцулы (русинські – авт.) тримавут ся уєдно из тыма гуцулами, котрі обселявут сіверні зворы (?) Карпатського хребта». Колись у стопроцентно гуцульському селі Богдан мы ся поінтересовали, ци жиняться богданські леґіні на гуцулках из антого боку гор. Нас поразив отвіт, який звучав так: «мы русинські гуцулы, и у нас доста красных русинських гуцулок».

   У тритьўв главі книжкы автор домак перекреслює свою же теорію появы русинов у Карпатському реґіоні, подану выше. Мы уже споминали, ош автор оперує числами ХI-ХII вікы. Тото было на страници 26. Мало дале, на страници 29, автор уже каже так: «За предков карпатськых русинов уважавут славлянські народы, котрі ся зачали объявлёвати, и то малыма групами, у долинах Карпатських гор почас V и VI вв. Як розуміти «малыма групами», автор не уточнять, бо може не памнятать, ош у тоті далекі часы словяни жили родами вадь невеликима племенами, а перша межинаціональна словянська держава Велика Моравія появилася лем у IХ в.

   Автор серйозно путаться,коли говорить за поширеня ученія Исуса Христа межи словянами. Вўн пише так: «Ідеї християнства помежи славлянські народы Централной и Восточной (?) Європы яли ся поширьовати два учені місіонеры из Візантськой імперіЇ –братя Константин (Кирил) и Мефодій. У 860-х роках прийшли они у Великоморавську державу, зато „...карпаторусины многі гадавут,...же братя раз принесли християнство в Карпатську Русь. Приставут (русины) и на то, же візантські братя заложили єпископство у городищі Мукачево вадь зробили вто у 863 р. Їх ученикы”. Тут ушитко перевернуто из ног на голову. Діло в тому, што рўноапостольных сятых братўв Константина и Методія направив у Велику Моравію из христіянськов місійов константинопольський імператор Михаил III на просьбу моравського князя Растислава. Согласився из выбором імператора и патріарх Фотій. И было тото у 863-м році. Сись факт зафіксованый історійов и не подлежить ревізійи. Зато казати, ош русины «приставут и на то, же візантські братя заложили єпископство у городищі Мукачево вадь зробили вто у 863 р. Їх ученикы» є повным абсурдом, про котрый не споминать бўлше нико. Мало того, не доказано, ош именно Константин и Методій познакомили русинов из христіянством, бо набизівно не доказано, ош они были в нашўм крайи. Скорше за вшитко, русинов познакомили из христіянством ученики Константина и Методія потому, як їх по смерти Методія у 885 р. ґерманські феодалы угнали из Моравії.

    Говорячи за місіонерство Константина и Методія у Великўв Моравійи, пан П.Р.Маґочі годен быв зробити прекрасный жест на подтверджіня русинства уже в ранньому середньовічю, бо чиський хроніст Даліміл у свойўв хроніці, котра была составлена у період 1282-1314 рр., говорячи за желаніє чиського князя Боржівоя покреститися (было тото у IХ в.), пише так:

                     „ Боржівой просить крещенія од Сватоплука Моравського

                      И од Методія, архівладыки Велеградського.

                      Тот архівладыка Русином будучи

                      Службу Божу по словянськи спўвавучи,

                      У Велеграді крестив Чеха першого.“

    Може діла других народўв слова Даліміла про Методія-русина не такі и важні, но діла русинов они суть архіважным арґументом у доказованю Києву екзистенції русинов уже до сформованя Києвської Руси. Може, пан П.Р.Маґочі не знакомый из хроніков Даліміла? Но вышенаведені слова чиської хроніки суть и у нашўв «Історійи Подкарпатської Руси”.

  И момент приходу племен угрўв у Тисо-Дунайську низину у інтерпретаційи П.Р.Маґочія указав, ош автор не то, што не захотьўв познакомитися из самыма новыма роботами історикўв Центральної Европы по данўв проблемі, вўн майже ош не читав и нашу «Історію Подкарпатської Руси”, бо именно сися проблема там усвітлена на основі самых новых научных робўт споминаных історикўв. Може зато П.Р.Маґочі говорить, ош „...мадяры, як лем первый(?) раз перейшли Карпаты, нараз обсадили (чим, деревами?) городище білых хорватов – Гунґвар (днесь Ужгород). Туй они побідили леґендарного князя Лаборця...” „Леґендарного князя Лаборця” и „землі (замок) Гунґ” споминать першый раз мадярський хроніст Анонім у ХIII в., но у нього неє городища білых хорватов Гунґ, и князя Лаборця угры не побідили, бо вўн из нима не войовав. Анонім пише: „...жупан...по імені Лоборц, почав тікати (од угрўв) у напрямку Земплинського замку. Воїни...біля однієї річки впіймали і повісили його”.   

  Дуже вже автор хотьўв бы, обы подкарпатські русины активно контактовали из галичанами уже из далекого середньовічя. Айбо мусиме го засмутити: контакты тоті были лем спорадичні. Такима они опстали и у наш час, бо не склалося братства галичан из подкарпатськима русинами. Видко, дись у ґенах наших восточных сусідўв сидить спомин про то, як при коронаційи мадярського короля Бийлы IV (ХIII в.), коли Подкарпатська Русь уже была складовов частьов Мадярського королевства, галицький князь Данило вўх коня короля за кантар, як васал.

  Не мож прияти на віру и слова автора про то, ош „карпаторусины ся усокотили як окремішньый народ лем дякувучи своїй восточнохристиянськой, або так называной „старой вірі”. Хотя и сесе сыграло дуже важну роль. Не задарь у наш час почався просто терор Украйины против церковнословянського языка. Но восточнословянські державні урядники вадь не знавуть, а вадь забыли поговорку, ош запретный плод майсолодкий. Окрем того, подкарпатські русины страшно консервативный народ у вопросі свої русинської назвы, свого языка и обычайўв. Што и помогло їм ужити и жити уже тысячі рокўв.                  

  Абсолютно не розобрався автор (авадь не хотьўв розобратися?) из біглецьом из Подолії, князьом литовського коріня Теодором Коріатовичом. Уддавучи данину, авадь сплачувучи довги, автор называть князя по-украйинськи – Федором Корятовичом. П.Р.Маґочі пише:”Корятович – литовський князь из Подолії, котрого мадярський король закликує (?) управляти замком Мукачово и теріторіёв, што облігала замок, де было и даколько русинських сел. Из часом Корятович як титулованый „пан Мукачова” став ся діла карпаторусинов поважным символом націоналного лідера”. Правда, у чому лідировав Корятович, автор не каже. Зато мы йому подказуєме, ош у памняти русинов „нашим паном” опстався Раковці Ференц II, а не Коріатович. Не годен быти біжинець лідером! А мадярський король Жіґмонд не кликав Коріатовича „управляти замком Мукачово и територіёв, што облігала замок”. Князь сам прибіг до мадярського короля-свого далекого родича, и просив, обы му тот помўг войовати из литовським князьом Вітовтом, котрый удобрав од нього подольські зимлі. Король не мав дяки войовати за чужі зимлі, зато вўн и дав у ленноє (дочасноє) володіня подольському князю Мукачевську и Маковицьку домінії.

   Дискусійным є и вопрос, ци Коріатович засновав Мукачевський манастырь. Даже такий авторитет у історійи Мукачевської єпархії, як покойный игумен манастыря Василій Пронін, ниґда безапеляційно не заявляв, ош именно Коріатович засновав манастырь.

   Мож ся согласити из автором, ош національноє возрожденіє русинов активно ишло у 50-х роках ХIХ в., и што было оно результатом діятельности двох активістўв – сященника и культурного діятеля Александра Духновича и політика Адольфа Добрянського. Но не мож ся согласити из тым, ош возрожденіє завершилося в началі ХХ в. Процес Ренесанса у русинов завершився в кўнци 60-х рр. – у 1865 році умер Духнович, а Добрянський быв фактично при домашньўм арешті у Австрійи, де и умер. Зато продовжовати и укріпльовати Ренесанс у русинов было просто нікому. Не чунниця, ош послідня четверть ХIХ и начало ХХ в. были складні діла русинов – и мадяризація, и школьный закон Аппоні были направлені на утвердженя ґеґемонії мадярської нації. Но не так сталося, як было задумано – русины не утратили желанія мати свою державу, хоть и пострадали немало у світовўй войні. У процесах, што проходили у русинських краях у 20-х – 30-х роках, великої складности неє, бо они лишили замітный слід у історійи подкарпатських русинов. Не были унижені подкарпатські русины и у період 1939-1944 рр., хоть многі из них попалися на гачок комуністичної аґітації и познали студінь Сибіру и «законы» ГУЛАГА, а часть была мобілізована у мадярськоє восько. Тяже пережили русины т.н. колективізацію и болшевицький режим уцілові. Тут автору не мож заверечи необєктивность, хоть и говорить вўн за сись період дуже мало. Дашто преувеличено вўн говорить за «третє націоналне возроджіня (од 1989 года)». Тут уже бўлше желаємого. Бо у свойўв інформаційи 9-му Світовому Конґресу Русинов пан П.Р.Маґочі признався, ош Світові Конґресы тратять свою популярность. Правда, не было повіно, чому.

   Свўй обзор книжки мы почали из того, ош она была презентована майспершу у Америці у амбасадах центральноевропейських держав. Єдна из послідньых презентацій была у Києві. Там быв и знамый украйинський лінґвіст академік НАН Украйины пан Василь Німчук, наш земляк. Котрый хоть и говорить, ош „закоханий в закарпатські діалекти української мови”, но по-русинськи говорить перфектно. Зато и не чудно, ош вўн захотьўв написати рецензію не на цілу книжку, котра у Києві не укликала ниякого фурору, а лем на язык книжки. На завершеня нашої рецензії хотіло бы ся и нам повісти пару слўв за язык русинського перевода. Як зазначено у книжці, «по русинськы текст потовмачив Валерій Падяк». Кобы не сисі послідні слова, то мож бы подумати, ош «товмачив» чилядник, котрый ищи лем учиться говорити по-русинськи. И кідь книжка претендує на учебник, автору треба было дубрі подумати, кому давати робити русинський перевод. Так што уцілові книжка не отвічать вымогам учебника, зато и не мож ї рекомендовати ученикам русинських школ из таким переводом!

   На завершеня єден вопрос ушитким русинам: є русинський народ од Бога, ци є русинський народ «нивыдкы»? Надіємеся учути ваші думки.

Др. Дмитрій ПОП, 30. 10. 2007