Взник Академії русиньской културы мож поважовати по кодіфікації русиньского языка, за друге найвызначнїше дїло Русинів. На інтернетї єм нашов статю ПгДр. Марії Мальцовской о заложіню Академії русиньской културы, цілём котрой є підтримованя молодых талентів, школства, презентованя русиньской сучасности, історії, култівованя языковой і літературной културы. З ласкавым сугласом авторкы публікую статю цілу.

Алексій Ільковіч ся народив в русиньскій родинї ґрекокатолицького священика Гілара Ільковіча і ёго жены Ірены, родженой Тороньской. В родинї ся народило четверо дїтей. Родічі великый притиск клали на освіту своїх дїтей і вшыткы мали можность штудовати на высокых школах.

Найстаршый із сородинцїв Миколай (1904) мав природну авторіту. По матурї на реалній ґімназії в Пряшові быв приятый на Природонаучну факулту Карловой універзіты в Празї, а то на предметы: математіка – фізіка. Успішно выштудовав. Свою педаґоґічну карьєру зачінав на Руській ґімназії в Пряшові, за словеньского штату робив на Руськім учітельскім інштітутї в Пряшові як ёго директор, скады быв з політічных прічін одкликаный. По войнї прияв місто на середнїй промысловій школї ставебній, де учів аж до пензії. Выховав дві ґенерації ставебных техніків, ставебных інжінїрів і архітектів з выходной Словакії. Ексерно чітав лекції з фізікы і вів цвічіня на Педаґоґічній факултї УПЙШ в Пряшові. Ёго найвешков залюбов была атлетіка. Много років быв функціонарём-розгодцём атлетікы на крайскій уровни. На ёго честь зорґанізовали пряшівскы атлеты Меморіал Миколая Ільковіча в легкій атлетіцї.

Назнамішый быв Діоніз (1907). Ай він матуровав у Пряшові. На Природонаучній факултї Карловой універзіты выштудовав хемію як головный предмет, математіку і фізіку як предметы другы. Коротко по успішнім скінчіню штудій ся став найблизшым сполупрацовником Проф. Ярослава Гейровского, єдиного чеського лавреата Нобеловой ціны, в научнім одборї полароґрафія, котрой теоретічна часть є заложена на Гейровского-Ільковічовім законї і Ільковічовій ровніцї. 26. фебруара 1940 наступив нововыменованый 33-річный проф. РНДр. Ільковіч на Словеньску высоку школу технічну в Братїславі. Чітав теоретічну і експеріменталну фізіку про штудентів вшыткых одборів СВШТ і на Природонаучній факултї тогдышнёй Словеньской універзіты, котрой ся нескорше став деканом. В 1969 р. были научны і педаґоґічны успіхы Д. Ільковіча высоко оцінены. За вызначны робочі выслїдкы і окремый принос к розвою полароґрафії му презідент републікы запожычів Орден роботы. Як чоловік быв проф. Ільковіч барз скромный. Мав окремый змысел про справедливость і честность, а выжадовав то ай од іншых.

На навчаня фізікы на словеньскых школах мав великый вплив Ільковічів учебник „Fyzika“, котрый вышов іщі в р. 1958. Пізнїше зазнав пять реедіцій. Наперек пятдесятём рокам од свого першого выданя, і далшым высокошкольскым учебникам фізікы, котры одтогды у нас вышли, є Ільковічова „Fyzika“ акуалнов і дотеперь неперевершенов роботов.

В р. 1953 ся став єдным з основателїв Словеньской академії наук, в якій робив барз нарочіту і одповідну роботу главного научного секретаря. Стояв при зродї Фізікалного інштітуту САН в р. 1956 і быв єдным з ёго першых директорів. Заложыв ай Математічно-фізікалный часопис САН, быв ёго главным редактором много років.

З нагоды сто років од народжіня за участи презідента републікы Івана Ґашпаровіча, академічных функціонарїв САН, Технічной універзіты і далшых позваных гостїв, одгалив ректор Технічной універзіты професорови Діонізови Ільковічови памятну таблу. Также наконець мож конштатовати: Найславнїшый словеньскый фізік 20. стороча быв Русин.

Наймолодшов із сородинцїв Ільковічовых была єдина дївка Марта (1913). Матуровала на Руській ґімназії в Пряшові. На Філолоґічній факултї Карловой універзіты в Празї выштудовала російскый і нїмецькый язык. Єден час учіла языкы на Руській ґімназії в Пряшові. В р. 1950, в часї тзв. Пряшівского собору при увязнїню свого отця комуністами остро протестовала, зашто і єй затримали. Такым способом ся про ню браны вшыткых школ на Словакії заперли. Роботу єй нашов брат Діоніз. Свій далшый продуктівный вік пережыла в Шаморінї, де робила учтовничку. На пензію ся вернула до Пряшова.

Алексій Ільковіч ся народив 20. апріля 1910 р. у Фулянцї, маленькім селї коло Пряшова, де ёго отець быв ґрекокатолицькым священиком. Родічі великый притиск у выхові клали на русиньску самосвідомость. На Алексія мав великый вплив ёго стрыко, Др. Еміліан Тороньскый, член Централной Руськой народной рады в Ужгородї, котра взникла в р. 1918 і была главным орґаном Русинів в першій ЧСР. Матуровав на Руській ґімназії в Пряшові. Почас штудій го інтересовала лінґвістіка а дарило ся му штудовати чуджі языкы. Інтензівно ся інтересовав о русиньску културу.

В часї штудій на середнїй школї быв вєдно з братом Діонізом членом фолклорного колектіву, котрый мав у репертоарї русиньскы і російскы народны співанкы.

В штудію продовжовав на Правницькій факултї Карловой універзіты, де першыраз пришов до контакту з новинарьсков професіов. Першы, політічно заміряны статї написав як штудент про партійный часопис політічной партії „Národní demokarcie“, председом котрой быв експремєр чеськословеньской влады Карел Крамарж. З Крамаржом мали єднакы погляды на задачу Росії в европскій політіцї. Демократічна Росія мала мати в Европі адекватный вызнам. Шкода, Росія ся в минулім сторочу не стала демократічным штатом.

Стрїчі з Крамаржом мали основный вызнам в ёго жывотї. Вырїшыв, же ся стане новинарём. В тім часї журналістіка як штудійный предмет не екзістовала. По штирёх семестрах правницькой факулты ся записав на філозофічну факулту в Римі з латиньскым языком навчаня. По абсолвованю двох семестрів ся чув добрї одборно фундованый а в 1933 роцї зачав выконовати новинарьску професію. Языково быв на ню добрї приготованый. Словом і на писмі знав російскый язык, словеньскый, нїмецькый, чеськый, мадярьскый і латиньскый. Актівно говорив ай по французькы, сербскы, знав ёму подобный хорватьскый язык а, самособов, материньсыкй русиньскый язык.

Од 1935 року быв таёмником Союзу підкарпато-руськых новинарїв. В р. 1938 быв зволеный за председу културной орґанізації Русинів Руськый клуб – 1923. До 1938 року быв редактором новинок Русский Вестник і Карпаторусский Голос, котры выходили в Ужгородї. В половинї 1938 року закладує з двома приятелями-редакторами нове періодічне выданя Карпаторусская Правда, котра ся в короткім часї стала думко-творнов, выходить великым тіражом а він ся стає єй шефредактором. Спонзором при заложіню новинок была ёго мати, котра го барз підпоровала і підпорила новинкы сумов 10 000 Кчс, што было в тім часї дость грошей. Пріорітов денника было інформовати чітателїв найвекшых підкарпаторусиньскых міст о здобытю автономії Підкарпатьской Руси, пропаґовати автономію і пересвідчовати людей о выгодах автономії. Публіковали ся ту ай крітічны статї на адресу влады ЧСР, яка не мала охоту признати Русинам автономію, не дотримовала уставу і сент-жерменьскый договор з р. 1918.

Алексій Ільковіч мав барз добрый характер, знав притягнути на свій бік приятелїв. Быв то мудрый чоловік, розпозераный, самосвідомый, сполоченьскый. Особно ся знав із вшыткыма вызначныма русиньскыма і чеськословеньскыма політіками тридцятых років 20. стороча. Отворено крітізовав дакотрых політіків, чім сі роздобыв неприятелїв і неприємности. В р. 1937 Крайскый суд в Кошіцях го одсудив на три рокы арешту за „розбиваня републікы“. Єдиным ёго грїхом было заложіня аґентуры Karus з центром в Ню Йорку, котру заложыв вєдно з політіком Др. Ґеровскым. Задачов аґентуры было інформовати америцькых Русинів о сітуації в середній Европі. Ґеровскый, котрого тыж мали заперти, ся захранив тым, же втїк до Америкы. Стало ся то в штатї, котрый ся выголошовав за найдемократічнїшый штат в Европі. Як кібы сі Чехы не усвідомлёвали, же небезпеков про них не є снага русиньского новинаря о автономію, але роспинаня нїмецького фашістічного режіму і Генлайновы Судеты. В днешнїм часї бы за такый чін быв наш новинарь похваленый. По амнестії в половинї 1938 року ся із ентузіазмом вернув к новинарьскій роботї. Наслїдовав гектічный час, котрый подробно описав в роботї Підкарпаторуська автономія, подїї з 1938 р. на Підкарпатьскій Руси. По падї Годжовой влады, окрем іншых, телефоновав ай з новым председом влады ґенералом З. Сіровым. По Віденьскім рїшіню 2. новембра 1938, в котрім Словакія і Підкарпатьска Русь стратили велику теріторію, слїдовала іщі гірша подїя – обсаджіня Підкарпатьской Руси Мадярьском – котру описав в роботї під єднаков назвов. Русинам ся тратили сны о автономії. Слїдовала інтернація вызначнїшых політіків, новинарїв і іншых особностей на Ужгородьскім замку. Міджі нима быв і Алексій Ільковіч. По обсаджіню Підкарпатьской Руси Мадяре выголошовали, же то, што не дали Чехы Русинам за 20 років, они їм дадуть за 24 годин. Ільковічови ся тратив і ёго новинарьскый сон. В тій атмосферї фрустрації і скламаня му Мадяре понукли місто диктора в будапештьскім высыланю про русиньску і словеньску меншыну. По довшім роздумованю тото місто прияв і зачатком р. 1939 ся перестяговав до Будапешту. Відїв у тім яку-таку надїю боёвати за русиньске дїло. Языковый проблем не мав. Добрї знав по русиньскы, по словеньскы і по мадярьскы. В короткім часї пришов на то, же вшыткы ёго матеріалы суть цензурованы. Сам ся пересвідчів о тім, же обіцянкы Мадярів о красній будучности Русинів суть фалошны. Мадяре ся усиловали о ренесанцію Великой Угорщіны а русиньску меншыну поважовали за єдну з многых. Зато вырїшив, же ся верне назад домів. На словеньскім конзулатї сі выбавив словеньскый паспорт, чеськословеньскый стратив платность, а через Братїславу ся вернув домів, до Фулянкы, де го о два днї, 27. мая 1940, словеньска поліція затримала а пак ескортовала до арешту в Ілаві. Треба повісти, же в тім часї пановала міджі Словеньском і Мадярьском напята політічна сітуація а дома з той прічіны людей підозрівали. У вышетровнї перебыв 7 місяцїв, пак го без обвинїня пустили на слободу, але быв під поліцайтьскым дозором аж до 13. авґуста 1941 року. В тім часї створив вшыткы свої три роботы, котры написав спамяти, бо вступ до архівів і бібліотек мав заказаный. Жыти із журналістікы уж не міг, также, мусив рїшати, як буде заробляти на хлїб. В колонцї професія сі зачав присати: „пріватный урядник“.
Заробляв на себе так, же выповнёвав розлічны договоры, жадости, справы і іншы документы. Надїяв ся, же по скінчіню войны ся політічна сутуація змінить і він ся верне назад до Ужгороду, де буде мочі выконовати свою новинарьску роботу. Зачатком 1942 року ся ближе спознав з шумнов штудентков з ґімназії з Пряшова – Геленов Янїчковов, яка походила з ёго родного села, а в літї ся з нёв у братїславскій ґрекокатолицькій церькви повінчав. В Братїславі были до лїта 1944 року. Народили ся їм двоме сынове – Алексій (1943) і Владимір (1944).

19. септембра 1944 роцї Алексій Ільковіч быв у пряшівскій кавярнї Берґер (днесь цукрарня Вікторія), де по цілословеньскім затягу намірянім на потенціалных антіфашістів го затримало ґестапо. Прічіна была не знама, може говорив по російскы або по русиньскы, може чітав російскы новинкы або може выконовав іншу протіфашістічну роботу, о котрій нихто ніч в родинї не знав, а може ся нашла даяка „добра“ душа, котра го удала. Отець Гілар Ільковіч, якый добрї знав по нїмецькы, ся снажыв свого сына дістати з арешту. Прияв го началник ґестапа, але пустити сына катеґорічно одрїк. 20. децембра 1944 року Пряшів зазнав найчорнїшый день у своїй історії. На карту цілїв бомбардованя ся за окремой сітуації дістала і вязніця ґестапа. Прямый засяг быв знищуючій. Загынули скоро вшыткы вязнї. Цілково ай по засягу іншых цілїв загынуло понад 132 цівілных особ. Также Алексій Ільковіч траґічно загынув як 34-річный. Похованый є на великім цінтерю в Пряшові. За нецілый місяць, 19. януара 1945, Пряшів быв ослободженый Совєтьсков армадов.

Із вшыткых протаґоністів той книжкы войну не пережыв ґенераль Сватек, котрый быв за протекторату застрїленый ґестапом, Штефан Фенцик, по переходї фронты застрїленый одділами НКВД, і спомянутый Алексій Ільковіч.

В апрілю 1950 родину постигла далша траґедія. По тзв. Пряшівскім соборї, заказї ґрекокатолицькой церькви, быв запертый і інтернованый о. Гілар Ільковіч. З інтерначного табора го дістав ёго сын, проф. Діоніз Ільковіч. Свого дїда єм відїв аж в р. 1956 на погробі в Братїславі.

На конець поставме такый вопрос: Могли Русины в тяжкім 1938 роцї роздобыти автономію а пак самос-татный штат? Могли, кібы...

• Кібы Русины в тім часї мали кодіфікованый русиньскый язык.

• Кібы політічны партії Підкарпатьской Руси не были такы розбиты (12 політічных партій і іншы фракції).

• Кібы ся в Нїмецьку не хопив моци Гітлер і не зачав 2. світову войну.

Екзістує много далшых „кібы“. Кібы перша Чеськословеньска републіка была досправды демократічным штатом. Кібы не была преферована політіка чехословакізму. Кібы Підкарпатьску Русь не обколесовали тоталітны режімы в Совєтськім Союзї, в Мадярьску, в Польщі. Кібы не было україньского націоналізму. Кібы то хотїли великы моцности. „Кібы“ але не платить. Одповідь звучіть так: Русины в 1938 роцї не могли мати добрї фунґуючу автономію а уж нияк раз самостатный штат.