Великым про націоналне возроджіня Карпатьской Руси быв Мараморош-Сіґетьскый процес в 1914 р. над Русинами, якы хотїли выйти із умело вытвореной у 17. ст. церьковной унії з католицізмом і вернути ся к православію. Одбыли ся недостойны суды, вышетрёваня і покуты за „іновірство“, бо навернутя к „руській вірї“ предків з боку австрійской влады ся поважвало за штатну зраду. Якраз в тім часї ся зачав процес масового переходу людей з русиньскых сел Підкарпатя к православным.
Націонално-теріторіална основа Карпатьской Руси, то главно Підкарпатя. З той теріторії і славяньска грамота солуньскых братів Кіріла і Мефодія ся росшырила на цїлу стару Русь. Также, карпатьскы Русины першы із „руськых Славян“ прияли кіріліцю, яка ся поступно стала общеславяньсков азбуков.
Але не треба забывати, же історічно до Карпатьской Руси входили тыж давны староруськы теріторії выходной Галичі (Галицькой Руси) і северной Буковины (з Хотіньскым уїздом Бессарабії). Підкреслю тыж, же Підкарпатьска (Угорьска) Русь тїсно перед тым ся ся стала частёв Чеськословеньской републікы в 1919 роцї, прибрала к собі і днешнє Підкарпатя, і Пряшівщіну (днесь выходне Словеньско). Із севрозападных схылів Карпат к нїй примыкала Лемковина (днесь в Польщі). Центрами карпаторусиньского (угроруського народа) правом мож поважовати Ужгород, Мукачево і Пряшів.
Русиньска інтеліґенція, яка правом стояла на боцї ідеї общеруськой націонално-културной єдности, дістала великый удар з боку австрійской влады і україньскых націоналістів – ясных русо- і русинофобів. В орґанізованых почас І. світовой войны концентрачных таборах Талергоф і Терезін была скоро знічена політічна і націонално-културна еліта Карпатьской Руси (главно, Прикарпатя). Окрем іншого, міджі охранцями тых концентраків вірно служыли і україньскы націоналісты.
Подля споминів Т. Ф. Арістовой – дївкы знамого руського карпатознателя Ф. Ф. Арістова (1888 – 1932), якый свій жывот засвятив выскуму історічно-културной і літературной дїдовизны Карпатьской Руси, іщі донедавна стары люде многых сел споминали на тоты страшны часы, кідь цїлы села ся спалёвали, а люде были
тяжко скушаны і забиваны лем зато, же ся голосили к Русинам і сімпатізовали з православіём і руськов армадов, в котрій видїли ослободительку од многорічного утиску. В трестных акціях проти Русинів актівно брали участь тзв. галицькы січовы стрільцї (прообраз будучіх бандеровцїв). Наісно, теперішнї западоукраїньскы щіры дїятелї мали бы памятати, што тїсно до першой світовой войны цїлый выходославяньскый народ в Австро-Угорьску называв ся Русинами, причім як офіціално, так і на вшыткых уровнях свого націоналного бытя і самосвідомости. Але наслїдком слїдуючой насилной українізації в 20-х аж 40-х роках 20. ст. жытелї Галичі, Буковины (а тыж западной Волынї, одорваной у 1920 р. од Росії вєдно з галицькыма теріторіями к Польщі???) практічно стратили історічну память, а теперь тоты теріторї суть баштов западоукраїньского сепаратізму.
Совєтьскы українізаторы не хотїли видїти ани тот факт, же під Карпатами жыє старша выходославяньска народность – Русины (Руснаци), якы утримали свою стародавну назву і стародавный язык. І не нагодов, же большевици (не тоты руськы, котрых чекали Русины) насилно записали в 1946 р. народ Подкарпатьской Руси – лем што припоєный од Чеськословеньска к СССР – к Українцям. А то не позераючі на протесты інтеліґенції края, яка хотїла видїти свій карпаторусиньскый народ як рівноправный народ автономной републікы (области) в рамках РСФСР, а не в рамках Україньской ССР. Жытелї Підкарпатьской Руси были наладжены на сполок з Росіёв, а не з Українов. Многорічна тужба Русинів ся не сповнила – совєтьска влада на укор новоприпоєных западных теріторій снажыла ся сформовати „україньску соціалістічну націю“. Але тота тзв. нація ся россыпала перед очами, бо не є ани націоналного, ани реліґійного стержня, котрый бы утвердив вєдно вшыткы розлічных снаг галузкы югозападных „руськых Славян“ на теріторії тзв. „Україны“.
Офіціална совєтьска наука не хотїла признати Русинів, што бы потребовало перевіріня з многых аспектів славістікы. Лінґвісты скумали і признавали малы народы із северу, выдавали про них ґраматікы і словникы, котры їм не все были потрібны, але признати Русинів у ролї четвертой части єдиного выходославяньского руського народа (вєдно з Великорусами і Білорусами) не хотїли. Товаришы з Кремля к русиньскому вопросу в СССР і за ёго граніцями ся поставили легковажно. Їх інтересовала лем стратеґічна теріторія, де могли поставити свої ракеты, намірены на западну Европу і США. А в якій союзній републіцї буде Підкарпатьска „terra incognita“ – то їм было єдно.
Сучасна офіціална Росія є наслїдніця СССР, включно націоналного вопроса. Поставлїня руського Крыма, „проруськы“ наладженой незалежной Абхазії, Юго-Осетії і Придністровя на-істо не інтересує „бізніс-владу“ РФ. Роздумы о історічній Росії і о припоїню насилно одорваных од нёй теріторій, не впливають на „горї-владцїв“. Я уж не говорю о тім, же векшина з них наслїдком партійно-комсомольской выховы ани не предпокладать, же є якась „Історічна Русь“ з єй стародавныма теріторіями...
І так днесь, як і перед пятдесятьма роками, видиме з боку офіціалных кругів Росії абсолутну рівнодушность к осуду міліонового і єдинокровного выходославяньского народа – Русинів, якы жыють оддавна на своїй історічній теріторії на южных і западных схылах Карпат і в карпато-днїстровскім реґіонї.
Сімболом возроджіня русинства в сучасности, наісто, є Підкарпатьска Русь (Закарпатя), народ котрой хранить одказ великого будителя края А. Духновіча і ёго пророчі слова: „Я Русин быв, єсьм і буду, я родив ся Русином. Честный мой род не забуду, останусь єго сыном.“
Русиньскый (карпаторуськый) народ є узнаный в многых штатах: в Словакії, Польщі, Мадярьску, Румунії, Сербії і Хорватії, США, в Канадї. Стародавный русиньскый язык, вышовшый зо старославяньского, офіціално узнаный і кодіфікованый у Словакії, Сербії і Польщі. В сучасности видиме ренесанс Русинів (Руснаків) тыж в Румунії і в Молдавії (на северї Бесарабії они жыли оддавна).
7. марца 2007 року на засіданю Закарпатьской областной рады в Ужгородї было прияте осудове рішіня о узнаню Русинів в краю (правда, чомусь вєдно з узнанём УПА, в боёвых актівітах котрой проти Росії не быв ани єден підкарпатьскый Русин).
7. апріля першыраз од 1945 року (по припоїню Підкарпатьской Руси од Чеськословеньска к СССР) в аналітічнім проґрамі руськой телевізії „Постскріптум“ вышла репортаж о Русинах – автономных жытелях Закарпатя.

Ґенадій ЛУКИНЫХ, Перм