А. Павловіч і Русины на Словакії в другій половинї 19. ст.

О ёго народній ідентітї, якбач, вырішило трирічне перебыавня в Пряшові, де ся спознав з А. Духновічом як храненець єпіскопа Ґаґанця, ся наповно залучів до літературно-културного жывота тогдышнёго центра русиньского народного руху в Угорьску. В 1848 роцї быв высвяченый за священика, робив у єпіскопскій канцеларії, а по револуції дістав понуку стати ся ґімназіалным професором в Кошіцях. Вырішыв робити на културно-націоналнім полю прямо міджі русиньскым народом.

Образно повіджене, ішов у слїдах А. Духновіча. В дїтстві А. Павловіч жыв у свого брата у Хмелёвій, де передтым коротко быв священиком А. Духновіч. В 1850 роцї Павловіч дістав ай ёго бывшу фару в Біловежі, де потім зістав 13 років. Од р. 1864 аж до смерти в р. 1900 быв справцём парохії у Свіднику.

А. Павловіч уж почас штудій ся інтересовав жывотом русиньского рольника в першій половинї 19. ст., ёго бідов, одсталостёв і безнадїёв, в котрій жыв. Свої чутя высловив в поемі „Став бідного селянина за часів урбарьского підданства“, котру написав іщі в р. 1847. На роздїл од іншых особностей Пряшівской єпархії, позітівно прияв угорьску револуцію, а главно зрушіня підданства. Може ай зато приход руськой армады ґенераля-княза Паскевіча не привітав аж з таков славов, як іншы русиньскы патріоты. Може ай розумів, же через руське самодержавіє путь Русинів к слободї не веде.

Бахів абсолутізм принїс про угорьскых Русинів новы проблемы. Указало ся, же зрушіня підданства ани здалека не вырішыло бідный став русиньскых селян. Тыкало ся то лем урбарьскых підданых, а на северо-выходній Словакії было много куріалных, індустріалных і договорных підданых, котры ся з підданства мусили выкупити за властны грошы. Аґрарным законом з року 1853 штат перебрав часть повинностей в тім напрямі, але за помочі комасацій і сеґреґацій припустив значны невыгоды про дрібных рольників в порівнаню з великыма землевластниками.

А. Павловіч на сітуацію такой реаґовав байками, котрыма крітізовав взникнувшу сітуацію. Тій темі зістав вірный ай в дакотых стишках, котры публіковав в галицькых часописах „Зоря галицька“, „Галичанин“, „Слово“ і в польскім часописї „Zwiazdka ciešin´ska“... Інтензівно у своїх стишках, але і в публіцістічных статях боёвав проти перешкод в розвою русиньского народа, т. є., проти масовой неґрамотности. В Біловежі, де не была школа, сам добровольно учів дїти у фарьскій будові. Темі освіты дїтей присвятив ай свою єдину збірку стишків, котра вышла за ёго жывота: „Пісник для маковіцькой руськой дітви“, котра вышла в Пржемышлї в р. 1860.

Рокы тзв. провізорія (1860 – 1867) значіли і взник новых проблемів. Мадярьска шляхта і урядници, котры в попереднїх роках віденьскым двором были позбавлены функцій, а на їх місце были прияты особы нїмецькой, чеськой, а дакус ай русиньской народности, зачали ся поступно просаджовати у штатній і громадьскій справі.

Тото значно скомпліковало позіцїї Русинів, главно в школстві, але і в церьковнім жывотї. На першім містї стояла пропаґація народной гордости, материньского языка, зато же під тыма геслами ся обычайный народ бранив проти правым і неправым бідам. А. Павловіч то добрї знав, зато свою поезію заміряв тым напрямом. В публіцістіцї поужывав ай „язычіє“, хоць тот штучный язык му нїґда не прирїс ку сердцю. Быв прихыленцём двоязычности – выужываня народного языка в каждоденнім жывотї, але у научных творах, у політічных і публічных выступлїнях і статях ся мав поужывати руськый язык, респ. „язычіє“. Австро-угорьске вырівнаня в р. 1867, яке было компромісом міджі централізмом Відня і снагами Пештї здобыти цїлкову штатну незалежность, ся зреалізовало часточно і на укор немадярьскых народів в Угорщінї. Внуторна політіка ся дістала цалком до рук мадярьскых політічных партій, котры первістну ідею угорьского політічного народа зачали інтерпретовати інакше, уж ай в етнічнім розуміню. Правда, Русины, Словаци, Румуны і Сербы то розуміли як снагу притиснути їх народны права і фактічно їх змадярізовати. Політіка угорьскых влад К. Тісу, а главно Д. Банфія тоты підозрїня лем потвердили.

А. Павловіч в тій сітуації вырішыв двигати націоналну свідомость Русинів через презентацію історічных тем. В короткім часї опубліковав стишкы о повстаню Ф. Ракоція, о історії Свідника і околіцї. В тій добі взникли ёго найзнамішы історічны поемы. Поема „Іван – князь Остроський на Маковиці“ морално одсуджує народну і реліґійну зраду. Поема „Дума о атамані Підкові, убитому Польшей во Львові“ має історічну основу і реаґує на часто напнуты русько-польскы односины. Договор міджі Польщов і Турціов, котрый мав за наслїдок смерть атамана, є істов алеґоріов на договор Австрії і Угорьска, якый быв грозбов про Русинів.

В тім часї ся А. Павловіч дістав ближе к славяньскій думцї, котру передтым даяк не дуже акцептовав. К всеславяньскій ідеї ся, на роздїл од іншых русиньскых патріотів, дістав аж через свою русиньску ідентіту. З другого боку ай А. Добряньскый ся став Русином через австрославізм а Духновіч через русофілство, а многы іншы через ґрекокатолицьку церьков, але Павловіч ся став прихыленцём славянства і славяньской єдности якраз через своє русинство.

Послінїх десять років 19. ст. ся в Угорьску вызначовали не лем ростом міджіетнічного напнутя, але і глубоков економічнов крізов, котра ся проявила в одсталых реґіонах, якыма были северо-выходны жупы. Тяжкый жывот рольників у підкарпатьскых жупах вів ку засягу владных урядників, котры через актівіту. Е. Еґана і мукачевского єпіскопа Ю. Фірцака реалізовали тзв. верховиньску акцію („Hedyvidéki akció“), котра мала підпорити інтензівный хов худобы, розвой виноградництва, але тыж полегшати приступ к пожычкам і орґанізовати свойпомічны дружства з цїлём усунути найбівшы соціалны недостаткы.

Соціално-економічна сітуація на северо-выходї Словакії вела к дакотрым неґатівным явам ай міджі Русинами. Наслїдком релатівно высокой смертности дорослых, прибывало много сирот. Тота проблематіка была А. Павловічови барз близка, зато же сам быв сиротов і знав ся вжыти до чувств дїтвака без родічів. Не чудо, же сиротьскій темі присвячовав много стишків.

Много стишків написав ай на тему алкоголізму, крітізовав тот неґатівный яв міджі Русинами, котрый в многых русиньскых родинах кінчів екзекуціов дому, смертёв. Час од часу поужывав гуморный способ на описаня пянства, но нїґда ся з ним не змірив і не акцептовав го.

Хоць то звучіть як парадокс, соціалны проблемы міджі Русинами не раз выступнёвала масова еміґрація, котра кінцём 19. і зачатком 20. ст. здобыла великы розміры. Одходили хлопи в найлїпшых роках, причім дїти і старшы люде зіставали жыти в бідных условіях. Правда, робота за морём многым помогла, але дакотры в чуджінї ся не освідчіли а родинї не помогли. Якраз такы тмавы сторінкы еміґрації А. Павловіч описує у своїх стишках.

Назву „маковицькый соловей“ А. Павловіч дістав уж почас жывота, што сі ай заслужыв. Быв автором шумных, зрозумілых про народ стишків, котры своёй композіціов і формов римованя мали іщі романтічны елементы, але своїм обсягом уж были реалістічны. Писав, главно о Русинах і про Русинів, котрым ся жертвовав до самой смерти. Все му ішло не лем о їх духовне спасїня, але і о їх матеріалне, націоналне, културне і моралне двигнутя. Ёго смертёв в р. 1900 ся сімболічно кінчіть не лем стороча, але і далша етапа русиньского возроджіня, котра много задач охабила слїдуючім ґенераціям.

ПгДр. Станїслав КОНЄЧНІ, к. н., Сполоченьско-научный інштітут

Словеньской академії наук у Кошіцях, 19.12.2007