|
Што ся тыкать традіціоналістів-русофілів, котры доміновали міджі тогдышнёв карпаторусиньсков інтеліґенціов і поважовали Русинів за часть єднотного руського корїня, Масарик їх видїв в ролї міноріты на Підкарпатьскій Руси. „...Покы бы ішло о орьєнтацію русофільску, котра ся голосить к великоруському языку, не видїв єм прічіны, абы ся єй як мінорітї, подобно як мінорітам другым, сперало в културнім розвою,“4 писав у своїх мемоарах Масарик. Ґенералный штатут, схваленый владов ЧСР 18. новембра 1919, назначовав рїшіня языкового вопросу на Підкарпатьскій Руси заведжінём „народного языка“ до школ і общественного жывота. Подля вшыткого, тот пункт ся до Ґенералного штату дістав з ініціатівы Масарика, котрый в документї посланім владї ЧСР 8. октобра 1919 підкреслёвав потребу передыйти великоруській і україньскій аґітації заведжінём містного „народного (малоруського) языка“ до школ і общественного жывота.5 Русофільскы орьєнтована громада Підкарпатя од самого початку розуміла рекомендацїї Ґенералного штатуту у вопросї языка як „тяжку рану, котра засягла до народного і културного жывота Карпатьской Руси“. Найвеце русофілы крітізовали неохоту урядів поволити хоснованя (велико)руського списовного языка в офіціалній сферї. Стотожнёваня україньского списовного языка выходной Галичі з карпаторуськыма діалектами Підкарпатя русофілы характерізовали як неправилне, одпоруюче реалітї, і твердили, же міджі україньскым языком і діалектами Карпатьской Руси не суть ниякы звязи.6 На роздїл од русофілів, чеськы учены і представителї штату заставали погляд, же містне выходославяньске жытельство Підкарпатя з языкового погляду є етноґрафічнов частёв Українцїв, бісїдуючов окремым діалектом україньского языка. Академія наук Чехословакії у своїй одповідї на жадость влады ЧСР приправила шпеціалный научный посудок, котрый говорив, же языком містного жытельства є україньскый язык, котрый мусить быти заведженый на Підкарпатьскій Руси. Протокол із засїданя чеськых славістів, котре ся одбыло 4. децембра 1919, у своїм закінчіню твердив, же: „1) В дїлах языковых мають быти выслуханы погляды домашнїх представителїв у першім рядї. 2) Містный діалект ся не має повышовати на списовный язык, але ся має прияти язык україньскый з етімілоґічным правописом як язык навчалный і списовный – лем Сухый і Кліма суть за заведжіня містного діалекту до народных школ. 3) Не має ся стерати набыта свідомость звязи з (велико)руськым языком, а зато ся рекомендує учіти на высшых ступнях школ (велико)руськый язык, але таксамо словацькый і чеськый. Професор Нідерле ся цалком стотожнив з такым поглядом.“7
Пересвідчіня чеськых славістів о потребі заведжіня україньского
языка на Підкарпатьскій Руси выходило в першім рядї з
формално-лінґвістічных Бівша часть участників порады чеськых славістів, котра была 4. децембра 1919, враховано професора Полівкы, Бідла, Кадлеца і А. Черного, дішла к высновку о україньскій етнічній і културній приналежности Карпатьскых Русинів і о потребі завести на Підкарпатю україньскый списовный язык. Спомянуты славісты одсудили традічне русиньске „язычіє“ як „умелый“ язык. Лем Сухый і професор Махал поставили вопрос о одношіню карпаторуськых діалектів к україньскому списовному языку. На порадї Сухый сконштатовав, же покы карпаторуськы діалекты мають єднаке одношіня к малоруському языку як мать словацькый язык к чеському, можуть єствовати основы на сформованя самостатного языка.8 Проукраїньска орьєнтація чеськых академіків была нелем выслїдком чісто академічных поглядів, але тыж домінуючіх поглядів чеськой політічной сцены. По одходї лідра народной демокрації, русофіла К. Крамаржа з позіції премєра ЧСР, все бівшый вплив на чеській політічній сценї мала соціална демокрація, котра сімпатізовала з україньскым народным рухом. Погляды тых політічных кругів презентовав єден з впливных соціалных демократів Яромір Нечас. У своїй брожурї „Uherská Rus a česká žurnalistika“, котра была выдана в р. 1919, Нечас крітізовав чеськых русофілів за їх антіукраїньскы погляды і підкреслёвав, же к ЧСР, котра є „обключена довкола неприятелями, з дотеперїшнїх сусїдів ся... приятельскы односять лем Українцї. „Не заперайме круг своїх неприятелїв...“9 Подля слов Нечаса, лем Українцї „ся намагають зо вшыткых сил подати нам приятельску руку і жыти з нами в мірї“.10 Є інтересне, же главный реалізатор проукраїньской політікы Прагы в практічнім жывотї, П. Егренфелд по своїй резіґнації з позіції віцеґубернатора Підкарпатьской Руси в новембрї 1923 у своїй одповідї політічным опонентам, котры го крітізовали за выняткову підпору лем україньской орьєнтації на Підкарпатю, вказав на то, же він дістав од чехословацькой влады прямый приказ, якый у своїй політіцї на Підкарпатю ся намагав реалізовати.11 Я. Нечас, котрый в першій половинї 20-ых років ХХ. ст. быв сполупрацовником канцеларії презідента републікы і мав великый вплив на формованя політікы Прагы в русиньскім вопросї, быв ініціатівным прихылником рїшіня языкового вопросу на Підкарпатю подля сценаря выходной Галичі. Нечас катеґорічно быв проти традічному карпаторуському писменству як цалком умелому яву і підтримовав приятя україньского списовного языка. Подобны погляды высокого чеського урядника корешпондовали з поглядами українофілів, але были остро крітізованы традіціоналістами-русофілами. Але заведжіня списовного україньского языка на Підкарпатю было проблематічне, бо переважна часть містного выходославяньского жытельства не мала україньску ідентіту і не знала україньскый фонетічный правопис. На засїданю чеськых славістів 4. децембра 1919 было вырїшене, же навчалным языком в школах на Підкарпатьскій Руси буде списовный україньскый з етімілоґічным правописом. Тото рїшіня корешпондовало з порозумінём сітуації, же нагле заведжіня списовного україньского языка до сферы школства і културы не было реалне. „Кідь ся позераме на мапу Підкарпатьской Руси, такой можеме спознати, же Підкарпатьска Русь з народописного і языкового боку належить к малоруській языковій ґрупі, высунутій найдалше на югозапад..,“ писав бывшый віцеґубернатор Підкарпатьской Руси П. Егренфелд у своїм писмі презідії чехословацького кабінету міністрів в р. 1924. „Перед приходом нашым на Підкарпатьску Русь, одбыла ся на Градї під веджінём пана презідента порада, на котрій сьме дістали задачу сохраняти народный характер містного языка, писмо і прісно ся выгнути вшыткому, чім бы сьме могли народны чувства уразити. Кідь вышов Ґенералный штатут... чеська академія была пожадана, жебы становила ґраматічны прінціпы і правописны правила того языка... Выслїдок тых порад быв такый: язык підкарпаторуськый є малоруськый і на Підкарпатьскій Руси ся мать хосновати язык україньскый. А кідьже фонетіка є про містне жытельство незвыкла і необлюбена, бо під впливом церьковнославяньского языка привыкло к етімолоґії, няй місто фонетічного правопису ся вжывать етімолоґічный. В згодї з тым посудком.., продовжовав у языковій роботї...“12 В споминанім писмі бывшый віцеґубернатор Підкарпатя Егренфелд писав тыж о тім, же 28. фебруара 1920 скликав анкету, „котра становила правила етімолоґічного правопису і конечно дав подля тых научных пріціпів написати ґраматіку Др. Панькевичови, котра вышла з підпоров міністерства“.13 Стоїть за то спомянути, же на кінцю свого писма, адресованого владї ЧСР, Егренфелд увів іщі єдну вызначну прічіну на підпору высшеуведженого рїшіня: „Про нас, Чехів, є неменше важна позіція політічна. Містный русиньскый язык є чеському омного близшый, як язык великоруськый. Чех ся легко научіть по русиньскы а каждый Русин зась розумить Чехови, кідь тот бісїдує помалы. Чом маме підкарпатьскых Русів од себе оддалёвати... а чом не маме, наопак, приближыти їх языку чеському і словацькому? – поставив реторічный вопрос высокый чеськый урядник. – Рїшіня є ту про нас єдине: малоруськый язык етімолоґічно писаный. Тым будеме стрїчны містным жывлам, приближыме Підкарпатьску Русь остатнїй републіцї і выставляме мур і проти Українї, і проти Росії...“14 Подобна думка была тыж высловена в проґрамі роботы Міністерства школства ЧСР в р. 1922, котрый цалком одкрыто декларовав, же выбір орьєнтації (великоруськой, україньской або містной) є скоріше вопросом політікы, не языкознательства. Подля міністерства освіты, і з погляду штатных інтересів ЧСР, підпора містного языка на Підкарпатю мала быти першоряда, бо по стабілізації сітуації в Росії або на Українї Підкарпатьска Русь бы могла быти припоєна к дакотрому з тых штатів. Наопак, підпора містного языка, котра выходила з тезы о єствованю малого народа, оддїленого од Русів і Українцїв літературнов і языковов барьєров, не буде выкликовати сепаратістічны тенденції і споїня з чехословацьков державов буде зато міцнїше.15 Як ся вказує, часть чехословацькых офіціалных кругів была прихылником збівшіня културных і языковых роздїлів міджі Русинами з єдного боку, а Русами і Українцями з боку другого. Пізнїше інтерес о практічну реалізацію той думкы проявили уряды на выходній Словакії, котры ся бояли україньского сепаратізму, лемже на Підкарпатьскій Руси українофілы мали цалком приязны условія про свою културну роботу. Мож повісти, же інтерпретація карпатьскых Русинів як части Українцїв з даякыма етноґрафічныма шпеціфічностями з боку чеськых урядників і академіків корешпондовала з поглядами україньскых ідеолоґів, поважуючіх Русинів за Українцїв з іщі „непробудженов“ україньсков ідентітов, котру они хотїли якнайскоріше пробудити. Але покы україньскы представителї хотїли „будити“ україньске усвідомлїня скоро і радікалным способом, чеськы політіци преферовали поступны і природны крокы, котры корешпондовали з народныма інтересами ЧСР і з містныма реаліями. Підпора українофілів чеськыма урядами, котра ся в найбівшій мірї проявила в 20-ых роках ХХ. ст., была споєна з дакількома факторами. По перше, Прага наперед українофілів розуміла як політічно сполягливішых в условіях неутихаючой небезпекы мадярьского іредентізму. Справованя ся русофільской інтеліґенції почас окупації выходной Словакії і Підкарпатьской Руси мадярьсков Червенов армадов в р. 1919 примусило Прагу страховати ся о політічну лоялность містных русофілів. Промадярьскы сімпатії части русофільской інтеліґенції українофілы схосновали на діскредітацію своїх політічных опонентів. Представителї україньской орьєнтації прямо обвинёвали русофілів з підпоры Мадярів і Мадяронів,16 і хоць єден з ведучіх представителїв українофілів в міджівойновій ЧСР, А. Волошин, быв лоялным мадярьскым жытелём перед припоїнём Підкарпатя к ЧСР і як глава Ужгородьской народной рады раховав з можностёв, же Підкарпатя зістане в рамках мадярьской державы кінцём р. 1918 і зачатком р. 1919. По друге, на роздїл од конзеравтівных русофілів, українофілы были ідеолоґічно веце спяты з лїво орьєнтованыма політічныма партіями, котры мали великый вплив в міджівойновій ЧСР. Возродна і „народностно-ослободженецька“ реторіка україньскых ідеолоґів находила бівше порозуміня в чехословацькой політічной еліты, як конзерватівны погляды русофілів, котры часто демонштровали монархістічны тенденції. У своїх публіцістічных проявах Я. Нечас і ёго колеґове зо соціалной демокрації преферовали думку о тім, же лем проукраїньска політіка в Підкарпатьскій Руси корешпондує з державныма інтересами ЧСР, обсадженой зо вшыткых боків неприятельскыма державами. Нечас тыж указовав на то, же ведучі особности чеського народа, якыма были Гавлічек, Челаковскі і Палацкі узнавали єствованя самостатного україньского народа. Україньска орьєнтація мала підпору великой части чехословацькой політічной репрезентації, в першім рядї сімпатії соціалных демократів і комуністів. Україньскый соціално-демократічный публіціста Бочковскый, котрый бывав у Празї, надвязав особный контакт з Масариком такой по ёго навернутю до Чехословакії. Позіція Масарика, котрый мав велике порозуміня про україньскы народностны пожадавкы, доволила прийти до Прагы діпломатічній місії Україньской народной републікы.17 Як уж было спомянуте, аґілным застанцём проукраїньской політікы на Підкарпатю быв Я. Нечас, котрый в першій половинї 20-ых років ХХ. ст. робив в канцеларії презідента републікы і мав на старости проблемы Підкарпатьской Руси. В лїтї 1920 у своїм писмі презідентови Масарикови Нечас позітівно характерізовав політічны партії на Підкарпатьскій Руси, котры были україньской орьєнтації, враховано „хлїборобской“ партії М. Бращайка, русиньской соціално-демократічной партії і народной партії А. Волошина. О єднім з ведучіх представителїв україньской лінії на Підкарпатю – М. Бращайкови – Нечас написав, же є то „інтеліґентный і добрый Русин“ і єден з найлїпшых людей на Підкарпатьскій Руси.18 Волошина Нечас тыж характерізовав цалком позітівно. Подля Нечаса, Волошин є освіченый священик, ініціатівный, робітный і енерґічный чоловік, котрый любить свій народ. Єдине, што Нечас на Волошинови крітізовав, а то, же быв барз „фанатічным“ ґрекокатоликом.19 К партіям русофільской орьєнтації ся Нечас ставляв намного крітічнїше. „Карпаторусскій Земледелческій Союз“ Нечас характерізовав як „мадяроньску партію“, котра ся снажить помочі вшыткым бывшым мадярьскым урядникам навернути ся до служеб, што подля Нечаса бы значіло обнову „старого режіму“. Главу партії, русофіла Каміньского, Нечас пописовав як „великого і небезпечного демаґоґа“, котрый лем „грає“ лояліту к републіцї. Подля Нечаса, єствує міцне підозрїня, же аґітація Каміньского за заведжіня автономії на Підкарпатьскій Руси є підпорована силами споза граніць.20 Русофільскій „Трудовій партії“ на челї з еміґрантом-русофілом з Галичі, Др. Ґаґатком, Нечас вытыкав снагы росшырити на теріторії Підкарпатьской Руси такы набоженьскы і языковы споры, якы проходили в недалекій выходній Галичі перед 20 – 30 роками і котры были завершены повнов ліквідаціов „староруського режіму“ і вітязством народного языка. О воджатаёви „Трудовой партії“ Ґаґаткови Нечас писав, же тот політік у своїх „старославяньскых представах“ о Росії не є способный порозуміти ниякы вызначны арґументы і же ёго лояліта к републіцї є лем з подмінков згоды з ёго політічныма поглядами.21 Література: 1 Русская Земля, 21. авґуста 1919, ч. 5. 2 Amerikansky Russky Viestnik, Homestead, PA. March 8, 1934, ч. 10. 3 Masaryk, T. G.: Světová revoluce. Za války a ve válce 1914 – 1918. Praha, 1925, с. 300-303. 4 Тамже. 5 AÚTGM, fond T. G. Masaryk. Podkarpatská Rus 1919, krabica 400. Naprosto dúvěrné. Rusínsko. Dne 8. října 1919.
6
Позерай: Ґеровский,
А.: Борьба чешского правительства с русским языком. Іn
Путями истории. Общерусское национальное, духовное и 7 SÚA, fond Předsedníctvo Ministerské Rady (PMK), inv. č. 588, sign. 223, kart. č. 131. Zápis o poradě konané dne 4. prosince 1919 o vyučovacím jazyku v Podkarpatské Rusi. 8 Тамже. 9 NEČAS, Jaromír: Uherská Rus a česká žurnalistika. Užhorod, 1919, с. 5. 10 Тамже. 11 AÚTGM, fond T. G. Masaryk, Podkarpatská Rus 1923, 22 b. krabica 403. 12 SÚA, fond Předsedníctvo Ministerské Rady (PMR), inv. č. 588, sign. 223, kart. č. 131. Jazyková otázka na Podkarpatské Rusi 1920 – 1938. 13 Тамже. 14 Тамже. 15 ВАНАТ, Іван: Українське питання на Пряшівщині в період домюнхенської Чехословаччини (1919 – 1939). In Дружно вперед, ч. 5, 1969, с. 8. 16 ВОЛОШИН, Августин: Две политичне розмовы. Ужгород, 1923, с. 8-9. 17 ZILYNSKYJ, Bohdan: Ukrajinci v Čechách a na Moravě (1894) 1917 – 1945 (1994). Praha, 1995, с. 19. 18 NEČAS, Jaromír: Politická situace na Podkarpatské Rusi (Rok 1921). Praha, 1997, с. 11. 19 Тамже., с. 19-20. 20 Тамже., с. 20-21. 21 Тамже., с. 23.
По скінчіню своёй роботы в канцеларії презідента републікы Нечас быв зволеный за посланця, котрый мав заступовати соціално-демократічну партію і в другій половинї 30-ых років ХХ. ст. заставав пост міністра соціалных дїл. З тых позіцій Нечас неперестанно обвинёвав політіку Прагы на Підкарпатьскій Руси. Дякуючі тїсным контактам із соціал-ныма демократами, котры довгый пе-ріод контролёвали міністерство школства, много Українцїв обсадило важны позіції на тім міністерстві а таксамо у сферї освіты на Підкарпатьскій Руси.1 Дослїдну і продуману політіку українізації у сферї освіты просаджовав Й. Пешек, котрый быв на челї школьского реферату міністерства школства в роках 1919 – 1924. Пешек енерґічно просаджовав україньскых еміґрантів з Галичі як педаґоґів і робітників школьской сістемы на Підкарпатю. Нечас характерізовав проукраїньску політіку Пешека у сферї освіты як „праву і цалком професіоналну“.2 Заєдно але Пешек мав неґатівну репутацію у містной русофільской інтеліґенції. Й. Шімек, котрый вымінив Пешека на тій позіції, часточно змірнив проукраїньску політіку свого предходцю і преферовав ческословеньскых леґіонарїв у своїй кадровій політіцї. Українофільскы новинкы „Свобода“, котры выдавав А. Волошин, в октобрї в р. 1930 выядрё-вали неспокійность з часточнов ревізіов проукраїньской політікы Прагы в першій половинї 20-ых років ХХ. ст. Подля слов „Свободы“, „покы бы Чехы продовжовали в такій політіцї, котра была реалізована в першых пятёх роках, языковый спор бы у нас быв наісто цалком вырїшеный“.3 Словеньскый політік і публіціста К. Сідор, котрый навщівив Підкарпатя зачатком 30-ых років ХХ. ст., конштатовав домінанцію українофілів у сферї освіты і школства. Подля Сідора, „за українізм є школьска справа на Підкарпатьскій Руси, то значіть – за дух і писмо скоро вшыткых школ. Духовенство ґрекокатолицьке іде переважно тыж тым боком... Мож повісти, же українізм є днесь домінуючов орьєнтаціов на Підкарпатьскій Руси“.4 Русофільска громада Підкарпатя ся сістематічно поносовала на „насилну українізацію“ жытельства посередництвом школ і підкреслёвала, же містны учітельскы конґресы переважно выступали за заведжіня на Підкарпатю списовного російского языка.5 Політіка підпоры україньской орьєнтації на Підкарпатьскій Руси, офіціално реалізована Прагов, не находила порозуміня у части чеськых політіків. Єдным з крітіків україньской політікы чеськых урядів быв лідер народных соціалістів В. Клофач, котрый скорше як другы чеськы політіци збачів в україньскім русї на Підкарпатю потенціалну грозбу сепаратізма. „Не мусили сьме днесь мати збыточны языковы споры, зато же тоты споры взникли лем од той добы, одколи Петлюрова україньска армада была роспущена і велике чісло актівных працовників з Галичі ся зачали усаджовати у нас. Такой од початку єм розумів, же цілый проблем є вопросом штатным, же при тых спорах ся не їднать о проблем філолоґічный,“ писав Клофач в р. 1936. „Москва і Петроград суть далеко, там про нас ниякого політічного небезпеченства нїт, але стачіть ся попозерати на шырїня пошткарток, де на мапі Великой Україны щезла нам Підкарпатьска Русь ай з Выходным Словеньском, абы сьме порозуміли, де є політічне і державне небезпеченство...“6
В
найвекшій мірї підкарпатьскы русофілы были духовно і ідеолоґічно
сприязнены з народныма демократами К. Крамаржа. З тов
партіов утримовали тїсны довірны і орґанізачны контакты. Є
сімболічне, же Руська народна партія на Словеньску, заложена в
маю 1919 в Пряшові А. Бескидом, ведучов особностёв
містных русофілів і другым ґубернатором Підкарпатьской Руси в
роках 1923 – 1933, од самого зачатку была тїсно споєна з
народно-демократічнов партіов.7
Честный председа Руськой народной партії на Словеньску Др. К.
Мачік у своїм выступі на третїм зъяздї народно-демократічной
партії в Бырнї (в маю 1925) выголосив, же „мы тримлеме в
глубокій почливости і сьме вірны особности правого і щірого
приятеля руського народа, воджатая нелем народно- Підпора україньской орьєнтації на Підкарпатьскій Руси Прагов была тыж продуктом загранічнополітічной сітуації. Напяты односины Чеськословеньска з Польском в міджівойновім періодї породили в офіціалных кругах Прагы потребу утримовати і розвивати контакты з актівістами україньского руху в Польщі. Почас тых контактів україньскы ідеолоґове ся снажыли вплинути на чеськых політіків і дотиснути їх к разантнїшым проукраїньскым крокам на Підкарпатю. За свого перебываня у Варшаві 23. фебруара 1923 соціално-демократічный посланець Др. Вінтр ся стрїтив на чеськословеньскій амбасадї у Варшаві з актівістом україньского руху в Польщі, адвокатом Др. Ганкевичом. У своїй інформації чеськословеньскій владї о тій стрїчі Вінтр уводив, же Ганкевич вытыкав Чехам недостаточну підпору україньской орьєнтації на Підкарпатю. Подля слов Вінтра, Ганкевич повів, же „Чехы не роблять дость, абы здобыли сімпатії містного жытельства. Школство не є цалком в порядку. Україньскых учітелїв мало,.. учебникы ся друкують в Празї страшным языком, котрый є на сміх. Теперь ся друкує книжка, котру написав Волошин іщі за мадярьской влады. Волошин ся сам той книгы зрїкать як недоброй, але чеськословеньска влада ї росшырює...“9 Реакція Ганкевича на културну політіку Прагы на Підкарпатю вказує, же поступне заведжіня україньского языка на Підкарпатьскій Руси на базї традічного етімолоґічного правопису было крітічно принимане україньсков інтеліґенціов у Галичі, котра преферовала заведжіня списовного україньского языка без огляду на языковы і културны традіції русиньского жытельства Підкарпатьской Руси. Важным аспектом проукраїньской політікы Прагы в 20-ых роках ХХ. ст. были односины чеськословеньскых урядів з ґрекокатолицьков церьквов. Восени р. 1921 Прагу навщівив представитель ґрекокатоликів Выходной Галичі А. Шептицькый. Тоту навщіву барз крітічно принимала містна русиньска громада, главно русофільска преса. Пряшівскы русофільскы новинкы „Русь“ писали в тій звязи, же „Українство є недобра хворота, як раковина на тїлї... Тоту нїмецьку хвороту переносить Поляк Шептицькый... На навщіві в Празї він повів Чехам, же єдинов спасов про Чехы є українство...“10 Наслїдуючі скуткы чеськословеньскых урядів указують, же погляды і рады Українцїв з Галичі мали важный вплив на културну політіку Прагы на Підкарпатю. Наісто одограли свою роль котакты Шептицького з чеськыма католицькыма кругами, главно з главов Католицькой народной партії Шрамком, котрый мав вызначный вплив на Масаріка і Бенеша. Знамый общественный дїятель Підкарпатьской Руси А. Ґеровскій, котрый быв добрї інформованый о закулісній чеськословеньскій внуторній і загранічній політіцї, у своїх споминах підкреслёвав актівну підпору україньской орьєнтації на Підкарпатю з боку католицькой церькви. Ґеровскій покладав А. Шептицького за главного застанцю римской політікы в „западно-руськых краях“. Кінцём 30-ых років ХХ. ст. Ґеровскій писав, же „почас свого понад 40-річного актівізованя ся у функції главы ґрекокатолицькой церькви в Галичі, Шептицькый єй цалком зукраїнізовав. Він мать під контролёв уніатьскы монастырї на Карпатьскій Руси, котры... суть підлеглы чіну василіанів у Галичі. Тоты монастырї, до котрых суть посыланы монахы з Галичі, суть центрами україньской пропаґанды в Карпатьскій Руси... Дві церьковны учітельскы семінарії в Ужгородї, підлеглы уніатьскій церькви, выховують в україньскім дусї учітелїв про основны школы на Підкарпатьскій Руси“.11 Інтересным є факт, же по перебываню А. Шептицького в чеськословеньскій метрополї, актівіты чіну василіанів з Галичі, котры шырили україньску пропаґанду на теріторії Підкарпатьской Руси, прудко наросли. Шпеціално важну роль в шырїню україньской културной орьєнтації в реґіонї грала освітна і выдавательска робота василіанів. Хоснуючі ефектівну сіть освітных і научных штруктур ґрекокатолицькой церькви, чін василіанів формовав молоду ґенерацію ґрекокатолицькых священиків-українофілів з рядів містного русиньского жытельства на Підкарпатю.
* * * По припоїню Підкарпатьской Руси к ЧСР Прага мала рїшати важный проб-лем – насадити на тоту теріторію новы, лоялны кадры, недостаток котрых робив проблемы главно у школьскій сферї і у сферї містной самосправы. Старых мадярьскых урядників Прага не покладала за політічно сполягливых. Часть мадярьскых урядників прото по припоїню Підкарпатьской Руси к ЧСР одышла до Мадярьска. З цілём здобыти до новоотвореных народных школ в Підкарпатьскій Руси педаґоґічны кадры, чеськословеньскы уряды ся обертали на представителїв україньской, в меншій мірї російской еміґрації. В септембрї 1919 влада ЧСР ся обернула з пропозіціов на веджіня україньскых галичскых воєньскых єдноток, розміщеных в Северных Чехах, жебы послало часть тых єдноток як учітелїв на Підкарпатьску Русь. І так значне чісло Українцїв з Галичі скоро пришло на Підкарпатьску Русь у функції педаґоґів про основны і середнї школы.12 Ґеоґрафічна близкость Выходной Галичі і можность перекрочіти чеськословеньско-польску граніцю і навщівляти свою фамелію в Галичі были важным фактором, котрый притяг галичскых Українцїв на Підкарпатьску Русь.13 Поступно під контролю україньскых еміґрантів з Галичі дістала ся нелем велика часть народных школ, але тыж дакотры ґімназії, враховано русиньской учітельской ґімназії в Берегові. Галичскый родак і єден з педаґоґів берегівской ґімназії В. Пачовский твердив, же русиньска форма освіты на Підкарпатьскій Руси была орьєнтована на сусїдню Выходну Галич і же галичскы еміґранты підпорованы чеськыма урядниками грали важну роль в розвитку сістемы освіты на Підкарпатю.14 Подля свідка А. Ґеровского, у сферї освіты на Підкарпатьскій Руси „доміновав хаос“. У вшыткых штирёх ґімназіях на Підкарпатю (в Ужгородї, Мукачові, Хустї і Берегові) лем мала часть предметів ся учіла в російскім языку, подля російскых учебників, часть предметів ся учіла в україньскім языку, але найвекша часть ся учіла в чеськім языку і з чеськых учебників.15 Културна і народностна орьєнтація містных школ і ґімназій была залежна од веджіня школы і од педаґоґів. Окрем ґімназії в Берегові, україньскы педаґоґы з Галичі тыж доміновали в ґімназії в Ужгородї. Директором ужгородьской ґімназії „за 15 років быв родак з Галичі Аліскевич, котрый тоту ґімназію цалком зукраїнізовав“.16 Заєдно але русофілы все доміновали на ґімназії в Мукачові. Вызначну роль в шырїню україньской ідентіты на Підкарпатю грали дві ґрекокатолицькы учітельскы семінарії в Ужгородї (про хлопцїв і про дївчата), підпорованы чеськыма урядами. В тых учітельскых семінаріях, котры формовали учітельскы кадры про основны школы в краю, языком навчаня з ініціатівы ґрекокатолицького духовенства быв списовный україньскый язык а процес навчаня вели педаґоґы з Галичі. Орґанізація навчалного процесу на Підкарпатьскій Руси од самого початку мала ясный проукраїньскый характер. Авторы схваленых чеськыма урядами учебників, котры ся хосновали в основных і середнїх школах Підкарпатя в школьскім роцї 1922 – 1923, были україньскы філолоґы з Галичі – Др. В. Бірчак і представитель містной русиньской інтеліґенції А. Волошин, котрый ся такой по припоїню Підкарпатя ку ЧСР став актівным українофілом.17 Пізнїше ся у вшыткых школах на Підкарпатьскій Руси хосновала „Ґраматіка“ україньского філолоґа з Галичі Др. Івана Панькевича, котра была схвалена чеськословеньскым міністерством школства. Од самого зачатку школьскы учебни-кы, написаны українофілами і схвалены чеськыма урядами, были остро кріті-зованы містныма педаґоґами, котры сімпатізовали з русофільскыма поглядами. 14. фебруара 1922 до Мукачова быв скликаный зъязд учітелїв Підкарпатьской Руси, котрый створив шпеціалну комісію на ревізію українофільскых учебників, хоснованых в школах на Підкарпатю. Але школьска справа чеськой адміністрації Підкарпатьской Руси іґноровала рїшіня того зъязду і крітіку комісії на адресу українофільскых учебників. Орґан русиньской діаспоры в Северній Америцї „Американский Русский Вестник“ в марцу р. 1922 в крітічній реакції на школьску політіку Прагы в Підкарпатю конштатовав, же „u nás nikdo ani neznal ukrajinského jazyka a gramatiky. Pešek a Paňkevyč zavedli do nás ukrajinský jazyk a gramatiku...“18 Основныма крітеріями чеськых урядників при выбераню учебників про школы на Підкарпатю была політічна лоялность і сполягливость. Школьскый реферат Підкарпатьской Руси у своїм выголошіню канцеларії презідента републікы на ярь 1923 вказовав на то, же главнов прічінов одмітнутя учебника русофіла Віслоцького быв факт, же „v celém slabikáři nebyla učiněna zmínka o Československé republice“ а тыж о презідентови Масарікови і о припоїню Підкарпатьской Руси к Чеськословеньскій републіцї.19 Зарівно, текст учебника галицького філолоґа Бірчака веце одповідав пожадавкам чеськых урядників, зато же мав потребны статї „...о презідентови Масарікови, о Коменьскім, о бланицькых рыцарях і о Градчанах...“20 Подля школьского реферату Підкарпатьской Руси, „з політічного аспекту нїт в чітанках Бірчака ніч завадного, наспак, всягды там, де ся статя дотулять общественного жывота, ся впливать на выхову цілоштатного чутя школярїв...“21 Єднов з ключовых постав в шырїню україньской ідентіты міджі Русинами Підкарпатя быв україньскый філолоґ з Галичі, автор українофільской „Граматикы“ і професор Ужгородьской ґімназії, Др. Іван Панькевич. Зачатком 20-ых років ХХ. ст. Панькевич быв чеськыма урядниками повіреный задачов – приправити учебникы з языка про школы на Підкарпатьскій Руси в згодї з рекомендаціов чеськословеньской Академії наук. Перед приходом до Ужгороду Панькевич ся актівно включав до україньского руху у Выходній Галичі як таёмник львівской „Просвіты“ і учів у Відню і в Празї. „Граматика“ Панькевича, написана в роцї 1922 в згодї з пожадавками Академії наук, была заведжена як повинный учебник до вшыткых школ Підкарпатьской Руси главов школьского реферату Й. Пешком, котрый підпоровав україньску орьєнтацію на Підкарпатю. В згодї з рекомендаціов чеськых славістів, „Граматика“ Панькевича была написана етімолоґічным правописом, але сучасно была орьєнтована на україньскы ґраматічны нормы і в основі формовала ґрунт про поступне заведжіня на Підкарпатю списовного україньского языка. Хоць Панькевич быв ініціатівным застанцём заведжіня списовного україньского языка на Підкарпатю, сам сі добрї усвідомлёвав, же нагло завести україньскый язык не мож з обєктівных прічін. Панькевичова „Граматика“ з року 1922 была істым компромісом міджі галичско-україньсков ґраматічнов базов і традічным етімолоґічным правописом підкарпатьскых Русинів. Є інтересне, же у своїх наслїдуючіх „Граматиках“ з року 1927 і 1936 Панькевич заховав традічну етімолоґію, але цілено уводжовав все веце елементів списовного україньского языка.22 „Хоць прихыленцї україньской орьєнтації мали крітічне одношіня ку „Граматицї“ Панькевича, бо она не одповідала нормам списовного україньского языка, без огляду на то „Граматика“ одограла барз позітівну роль,“23 конштатовав єден з україньскых дїятелїв. Заведжіня „Граматикы“ Панькевича як повинного учебника до школ на Підкарпатьскій Руси такой выкликало чісленны протесты русофільской громады. Новинкы „Народна Школа“, орґан русофільского „Учительского Товарищества Подкарпатской Руси“, на своїх сторінках часто крітізовали учебникы підпорованы чеськыма урядами і вызывали пражскых міністрів, жебы перестали „паскудити наш язык“.24 Русофільска громада Підкарпатя была подражджена тым, же русофільска „Ґраматика“ Сабова і другы русофільскы ґраматікы написаны як протиклад українофільской „Граматикы“ Панькевича аж до року 1936 не были поволены чеськыма урядами як учебникы про містны школы, што одпоровало реалній сітуації і пропозіціям підкарпатьскых учітелїв і громады. Наприклад, языкова комісія зоставлена з представителїв містной русофільской інтеліґенції в децембрї 1927 ся переважнов векшынов голосів высловила за російскый як язык навчаня на Підкарпатьскій Руси. Чотырьме членове комісії дали свій голос російскому языку, двоме были за україньскый.25 Не позераючі на крітіку з боку русофілів, „Граматика“ Панькевича ся тїшыла довгодобій підпорї Міністерства школства ЧСР а аж до кінця 30-ых років ХХ. ст. была офіціалным учебником у вшыткых школах на Підкарпатю. Єднов з можных прічін неперестанных сімпатій урядників міністерства школства ку „Граматицї“ Панькевича было актівне уводжованя Панькевичом елементів чеськой термінолоґії до своїх „Граматик“. В писмі владї Чеськословеньска в р. 1924 Панькевич в реакції на крітіку своёй „Граматикы“ русофільскым „Учительскым Товарищес-твом Подкарпатской Руси“ одмітнув обвинёваня із „уводжованя неолоґізмів і полонізмів“ і упозорнёвав чеськых урядників на факт, же вшыткы ёго термінолоґічны неолоґізмы в найвекшій мірї одповідають чеськым ґраматікам.26
У
своїм бою проти українофільскій орьєнтації русофільскы актівісты
апеловали на традічну културну дїдовизну карпатьскых Русинів. У
своїй полеміцї проти заведжіню списовного україньского языка до
школ на Підкарпатьскій Руси єден з представителїв містной
русофільской інтеліґенції І. Гусьнай підкреслёвав
довгодобе єствованя „властной карпато- Окрем выховы школярїв у дусї україньской културной орьєнтації, велика позорность была тыж придїляна впливаню на педаґоґів в україньскім духу. В першых місяцях року 1923 з ініціатівы школьского реферату зачав выходити културный часопис „Подкарпатска Русь“, фінанцованый зо штатного роспочту. Редактором часопису быв менованый Др. Іван Панькевич. Цілём того інформачного проєкту было давати містным учітелям матеріалы, котры бы выужывали в педаґоґічнім процесї.30 Розлічны історічны, етноґрафічны і літературны матеріалы, котры были публікованы на сторінках того часопису, докладно преферовали ідею україньской етнокултурной приналежности карпатьскых Русинів і їх єдноты з Українцями Галичі. Велику роль в тім процесї грав сам Др. Панькевич. У своїй статї о підкарпаторуськім діалектічнім словнику Панькевич писав о містных діалектах як о сучасти „горьского малоруського або україньского языка“ і поужывав притім терміны „Закарпатьскы Русины“ і „Українцї“ як сінонімы, што мало пропаґовати скоро незнамый в тых часах міджі містным жытельством етнонім „Українець“.31 Часопис „Подкарпатьска Русь“ выходив традічным про містне жытельство етімолоґічным правописом, но заєдно уводив елементы списовного україньского языка в повній згодї з орьєнтаціов „Граматикы“ Панькевича і языковов політіков чеськых урядів. По выменованю А. Бескида за другого ґубернатора Підкарпатьской Руси восени р. 1923 і по одходї віцеґубернатора П. Егренфелда, адміністратівна підпора українофілів з боку чеськых урядів дакус послабла. Но предці лем у сферї освіты, де ґубернатор не мав скоро нияку правоміць, домінованя українофілів все іщі было евідентне. Інтересным є факт, же цалком лоялный Празї ґубернатор Бескид быв найвеце неспокійный з великыма правомочами міністерства школства в кадровій політіцї і з недос-татком властных компетенцій в тій сферї. Почаа свого контактованя з высокыма пражскыма урядниками, враховано діалоґу в канцеларії презідента републікы – 7. децембра 1930, Бескид многораз марно жадав скінчіти монопол міністерства школства на менованя учітелїв на Підкарпатьскій Руси.32 Тоты пропозіції ґубернатора Підкарпатьской Руси Прага самособов іґноровала. Русиньска преса русофільской орьєнтації твердо крітізовала кадрову політіку чеськых урядників в Підкарпатьскій Руси і презентовала неспокійность з домінованём Українцїв з Галичі у сферї школства. У фебруарї 1934 „Карпаторусский Голос“ інформовав своїх чітателїв о тім, же львівскы новинкы „Діло“ вызывали галичскых Українцїв обсаджовати місця школьскых учітелїв на Підкарпатьскій Руси і давали знати о конкурзах на 183 вольных місць справцїв школ і 412 вольных місць школьскых учітелїв на Підкарпатьскій Руси. „Карпаторусский Голос“ іронічно зазначів, же львівске „Діло“ мать „добры і сполягливы жрідла інформацій в містнім школьскім рефератї, кідь так точно знає, кілько є вольных місць. Прийти на Підкарпатьску Русь і здобыти чеськословеньске обчанство не є про галичскых еміґрантів таке тяжке...“33 Русофільска преса на Підкарпатю реґуларно пожадовала „ослободити нашы карпаторуськы школы і уряды од домінантности україньскых еміґрантів“ і увольнити тоты міста про містных Карпаторусів.34 Проукраїньска орьєнтація політікы чеськой адміністрації в Підкарпатьскій Руси тримала аж до другой половины 30-ых років ХХ. ст., коли Прага під тиском наростаючой пронїмецькой орьєнтації і радікалізма україньского руху мусила скоріґовати свою політіку односно українофілів і зробити стрїчны крокы к русофілам і представителям містной русофільской орьєнтації.
Позначкы: 1 TEJCHMANOVÁ, S: Dokument o ukrajinské emigraci v meziválečnem Československu. In Slovanský Přehled, 2, 1992, c. 193. 2 NEČAS, Jaromír: Politická situace na Podkarpatské Rusi (Rok 1921). Praha, 1997, c. 61. 3 Свобода, 21 октобра 1930, чісло 40. 4 SIDOR, Karol: Na Podkarpatskej Rusi. Úvahy, rozhovory a dojmy. Bratislava, 1933, c. 53-54. 5 Карпатский Свет, 1931, ч. 5-6-7, с. 1207-1208. 6 KLOFÁČ, Václav: Můj pohled na Podkarpatskou Rus. In Podkarpatská Rus. Sborník hospodářského, kulturního a politického poznání.., c. 90-91. 7 Encyclopedia of Rusyn History and Culture. Revised and Expanded Edition. Edited by Paul Robert Magocsi and Ivan Pop. University of Toronto Press, 2005, c. 428. 8 Народная газета, 1925, ч. 10. 9 SÚA, fond Předsednictvo Ministerské Rady (PMR), інв. ч. 418, сіґн. 37 – 40, карт. ч. 57. Zpráva posl. Dra Wintra o zájezdu do Varšavy 23. února 1921. 10 Русь. Пряшев, дня 13 октября 1921. Год І. 11 ҐЕРОВСКИЙ, А.: Борьба чешского правительства с русским языком. In Путями истории. Общерусское национальное, духовное и культурное единство на основании данных науки и жизни. Под редакцией О. А. Грабаря. Том ІІ. Нью-Йорк, 1977, c. 93-124. 12 ГОДЬМАШ, П. - ГОДЬМАШ, С.: Подкарпатская Русь и Украина. Ужгород, 2003, с. 82. 13 Тамже. 14 Тамже, с. 83. 15 ГЕРОВСКИЙ, А.: ціт. р. 16 Тамже. 17 AÚTGM, fond T. G. Masaryk. Рodkarpatská Rus 1923/1, кр. 402. 18 Американский Русский Вестник, Гомстед, ПА., 31 марта 1922, ч. 14. 19 AÚTGM, fond T. G. Masaryk. Podkarpatská Rus 1923/1, кр. 402. 20 Тамже. 21 Тамже. 22 MАGOCSI, P. R: The Shaping of a National Identity: Subcarpathian Rus‘, 1848 – 1948. Cambridge, Mass. a London, 1978, с. 139. 23 КЛОЧУРАК, С.: До громадської діяльності д-ра Панькевича в Закарпатській Україні. In Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, 1969, ч. 4, с. 260-261. 24 Народна Школа, Мукачево, септембря 30. 1924, ч. 7. 25 Народная Газета, 1927, ч. 17. 26 SÚA, fond Předsedníctvo Ministerské Rady (PMR), інв. ч. 588, сіґн. 223, карт. č. 131. Jazyková otázka na Podkarpatské Rusi 1920 – 1938. 27 ГУСЬНАЙ, И: Языковой вопрос в Подкарпатской Руси. Книгопечатня „Св. Николая“ в Пряшеве, 1921, с. 3. 28 Тамже, с. 4 29 Тамже, с. 20. 30 Подкарпатска Рус. Часопись присвячена для познаня родного краю, 1923, число 1, с. 1. 31 Тамже, с. 24-25. 32 AÚTGM, fond T. G. Masaryk. Podkarpatská Rus 1926 – 1931, 22d, кр. 403. 3 Карпаторусский Голос, 8. фебруара 1934, ч. 483. 34 Карпаторусский Голос, 14. марца, 1934, ч. 510. |