Я, як все, сидїв на траві і чітав єм сі штось з учебника. Чітав єм, чітав, як ту єм зачув кіньскый ґалоп. Збачів єм коня а на нїм колхозного бріґадыря, Українця Івана Міщука із сусїднёго колхозу з недалекой україньской осады із самобытнов назвов – Маруся. Бріґадырь не  повів ани слово, але, як шаленый, як ястряб, ся вєдно з конём шмарив на мої коровы. Пустив ся їх вганяти. Коровы ся сполошали і зачали втїкати. Бріґадырь, подобно як колись паньскы пандуры, ся снажив худобу пригнати на колхозный двір. Тот быв од нас дас три кілометры. Снажив єм ся му в тім забранити. Він гнав худобину на єдну страну, а я  на другу, ближе к дому. Так сьме ся натяговали дость довго. Мої бідны коровы уж были задыхчаны, тратили силы, а про мене то тыж не были фіґлї. Быв єм тогды іщі лем хлопець, школярь девятой класы, а бріґадырь Іван Міщук быв выроснутый силный хлописко, а іщі к тому на коню. Силы не были вырівнаны, але коровкы веце слухали мене, як ёго. І так сьме ся в тім крутім двойбою приближовали к нашій осадї. Кідь колхозный ведучій пришов на то, же „войну“ програвать а же ся му нашы коровы не подарило загнати на ёго дружство, де бы за них міг выбрати такзване выкупне у формі покуты, зачав шалїти, з уст як ёму, так і ёго конёви зачала течі піна. Быв дуже злый а справовав ся як ненормалный. Мав єм в руках лем малу палічку, а він батіг, котрым ненавистно бив коровы.

Были сьме уж близко осады. До нашой хыжы уж не было далеко. Може 200 метрів. Ту пасли  коровы з нашой осады, мої камаратя, з котрыма єм ходив до школы. Єдного єм сі добрї запамятав. Быв то Стёпа Кардаш. Сирота. Поляци му забили обидвох родічів. Він, і ёго брат і дві сестры ся переселили з Польщі на Україну. Были то польскы Українцї, котрых Поляци депортовали в рамках акції Вісла.

„Стьопа, біжи скоріше до наших, скажи, що мені тут займають корови,“ встигнув єм іщі закричати на Стёпу Кардоша. Він, як куля, побіг к нашым домів. Я за тот час іщі все боёвав з тым лумпом, што сидїв на коню, якый ся свого умыслу не вздавав. Сягнув єм на дно своїх дїтьскых фізічных сил. Скоро єм замлївав, здушеный, задыхчаный, але не вздавав єм ся і боёвав єм дале. Спасїня пришло на самый конець. Кутиком ока єм збачів, же мі на поміч біжыть мій брат Янко і моя мама.

„Но теперь мі уж коровы не возьмеш, ты скур... сукин сыну,“ подумав єм собі з радостёв і одовздав єм штафету захраны коров мамі і братови. Кідь „бурмило“ на коню збачів, же ся му не подарить нашы бідны коровкы взяти, од злости вдарив мого брата Янка батогом двараз силно до хребта, обернув коня і з лайками одышов ґалопом до свого колхозу. Не дали сьме нашы коровы веджіню колхозу. Захранили сьме їх. Лемже за яку цїну? За цїну нашого фізічного і псіхічного здоровя!

Так, што на то повісте „пряшівскы україньскы трудящі, тзв. „Русины-Українцї“, моралісты, філозофы, професоры, доценты, кандідаты і докторы никому незнамых наук, писателї, редакторы і под.? Як ся к нам справовали україньскы братя з приятельской і братьской Україны? По людьскы? Гуманно? Гей, суглашу з тым, же не вшыткы люде суть єднакы – суть ай добры, ай планы. Лемже траґедія оптантів є ай в тім, же сьме ся, на жаль, мусили стрїчати з тыма найгіршыма, котры ся к нам, чеськословеньскым оптантам, справовали як збіснїты псы, як дикы звірї. А на то, што там з нами робили, як ся на нас выїмстили, ся забыти не дасть.