Высокый, чорноволосый, ставный хлоп Михал Оленіч, якого Бог обдаровав і прекрасным мелодічным голосом, собі любив заспівати. Шумно звучав ёго голос, кідь співав свою облюблену співанку „Ой, Днїпро, Днїпро...“ Не міг знати, што го чекать в боях за Київ...

Михал Оленіч іщі недавно служыв як чатарь в Чеськословеньскій армадї. По роспадї Чеськословеньской републікы быв учітелём народной школы в селах коло Ужгорода і Перечіна на бывшій Підкарпатьскій Руси, яка перед войнов была частёв Чеськословеньска. Кідь фашістічна Мадярьско анектовало векшу, главно рівнинну часть Підкарпатьской Руси, але главно по окупації гортіёвскыма войсками, вшытко ся обернуло к гіршому. Пробовав сі найти місто як учітель на дакотрій з народных школ в бідных горьскых селах, але выберова комісія выголосила, же кідь не быв лоялный к мадярьскому режіму, не є способный робити з дїтми. Зачав робити в ілеґалній ґрупі Емеріха Шандора, котра друковала і росшырёвала в містах і селах того реґіону летакы, якы вызывали, абы жытелї саботовали окупачны уряды і молоды люде абы не вступали до фашістічных формацій „Levante“. Підозривали го з той роботы, міг ся дістати до арешту, зато вырїшыв, же ілеґално перейде через мадярьско-совєтьску граніцю. Наперек тому, же быв януар 1941 року і якраз вдарили великы морозы... Вірив, же ся буде мочі запоїти до боя з ненавидженыма окупантами на своїм роднім Підкарпатю.

Лемже совєтьскы варташы на граніцях го не прияли з отвореныма наручами. Обвинили го із шпегунства. Быв то тяжкый час про людей. В Совєтьскім союзї многых честных людей позаперали і обвинили. Аж патолоґічне підозриваня і наслїдно выконштруоване обвинїня было на каждім кроцї в тій країнї. Правдоподобно ёго, як і іншых біженцїв, насилу натискали до ваґонів і одтранспортовали до ґулаґів, таборів нученых робот. Довго тримала дорога попри заснїженых білых полях, осадах, містах і містечках совєтьской Україны.

По страстнім путованю Михал Оленіч із далшыма біженцями дішов до Днїпропетровска, де побыв до юна 1940 року. Шкода, же ся не заховали ниякы інформації о тім, в якім таборї і яку роботу там робив. Веце ся знає лем тото, же ся ту дізнав, же го вєдно з ёго побратимами перевезуть на север к западній а заєдно к поларній части Уралу – до автономной републікы Комі, на ставбу желїзнічной маґістралы Котлас – Воркута. Хылило ся к войнї, зато найвысшы совєтьскы орґаны вырїшыли, же воркутьскый углёвый басейн є барз важна база про потребы штату, зато ай почас крутого северьского морозу мусять ту збудовати скоро тісячкілометрову желїзнічну маґістралу.

Зась то была нелегка путь з югу Україны скоро к поларному кругу. Путовали влаком, шыфов, накладныма автами а остатнї кілометры мусили йти пішо по болотї, по ледї. Было треба в рекордно короткім часї збудовати желїзніцю з далшыма потрібныма будовами і дати єй до ужываня.

За ведучого єдной з бріґад зволили якраз Михала Оленіча, якый мав у людей природну авторіту. Доказав коло себе позберати людей, запалити їх за роботу і вести їх. Веце як два рокы ту мусив робити ай 10 годин денно в крутій зимі, а іщі к тому підвыжывеный, бо страва была барз бідна. Север сцїлив ёго характер і силу, духовно і фізічно, што му пізнїше помогло вытримати ай нарочіты бої в зимі з фашістами, вшыткы тяжкости жывота в боёвій ґрупі.

Спомянув собі і на ярь 1942 року. Якраз робив на ставбі обєктів на штаціонї Кочмас, кідь го нагло закликали на справу і повіли му:

– На теріторії Совєтьского союзу за зачінать орґанізовати чеськословеньскый воєньскый оддїл. Можете, або точнїше, маєте право вступити до нёго... Кідь хочете зістати на ставбі, можете, є ту роботы дость про каждого.

– Не буду довго роздумовати – хочу вступити до чеськословеньского оддїлу! – выголосив. –

Хочу йти на фронт.

Была то про нёго радостна новина. Усвідомив собі, же по ослободжіню міст і сел Совєтьского союзу дістане ся на свою Підкарпатьску Русь. Стачіло лем дакус переперти очі, якы прагнуть по красї – а уж такой видить як ся двигають горы, зеленїють ся паствиска, названы полонинами, приваблюють своїм холодком гаї, пышно шумлять верьхы стромів, плодами пахне земля...

І зась наслїдовала довга путь з автономной републікы Комі, на тот раз до Бузулуку. Такой по приходї до того приуральского містечка Михала Оленіча, як бывшого підофіцера Чеськословеньской армады, повірили вести воєньску приправу новачків 1. чеськословеньского польного прапора. Тот ся пак став основов 1. чеськословеньской самостатной бріґады а наярь 1944 року высшого воєньского тїлеса – 1. Чеськословеньского армадного корпусу в СССР.

Помалы ся россвивать. Нихто уж не спить, люде як кібы скамянїли на своїх містах, каждый задуманый. Лем час од часу ся попозерають на годинкы – цайґер якось ся помалы рушать.

3. новембра 1944 року в раннїх годинах ся зачали тяжкы бої за Київ. Зразу ся затрясла земля, страшна рана ростяла тихо. На головнях стовкы зброї затанцёвали огнї, і рой куль зачав падати на неприятеля. Перед наступом Людвік Свобода обходив членів бріґады, говорив з вояками і вызывав їх, абы боёвали сміло. Бо ту ся їднать нелем о бой за Київ, але і за Чеськословеньско.

 

Ближыв ся вечур, але іщі было видно, кідь облюбеный велитель 1. роты Михал Оленіч дістав розказ – іти на розвідку до єдной з осад над Києвом, котру называли „Наблюдательныма Вышками“. Праве крыло 1. прапору ся находило в перехрестній пальбі кулометів, боёвници ся притисли к земли – смерть дыхала каждому на груди. Підпоручік Михал Оленіч собі усвідомив, же іщі секунда, а уж їх росстрїляють як решето. Швыдко встав і з выкриком „Допереду“, стягнув за собов роту і побіг наперед. За ним вояци Завтук, Беліця, Шмід і іншы. Перед нима ся находять домикы, де ся усалашыв неприятель. Завтук біжыть з легкым кулометом на плечі. На момент ся каждый заставить і стрїлять короткыма салвами.

Михал Оленіч вылетїв настрїчу хмарї куль. Вояци як єден ся пустили за своїм велителём, стрїляючі з автоматів. Зразу підпоручік ся заставив, як кібы надыбав на невидиму стїну – і скошеный впав. Засягла го куля нїмецького вояка, котрый збачів, як ся приближує высокый, ставный молодый хлоп – Михал Оленіч.

Ёго сполубоёвници ся аж пак дістали к найблизшым домикам і з огнём зо самопалів і ґранатів зліквідовали фашістів. З поля боя потім на руках вынесли закырвавеного Михала Оленіча і положыли го до задыменой сільской хыжы. Лежав там красный, гордый – ай в обятях немилосерной смерти.

Михал Оленіч быв нагородженый In memoriam Чеськословеньскым войновым хрестом в 1939 роцї. Сповнив сі повинность вояка і велителя. Навсе зістане підкарпатьскым героём.