Зближованя ґрафікы і орфоґрафії єднотливых варіантів русиньского языка

 

А теперь конкретнїше к нашій темі:
Русиньска ґрафіка (або писмо в русиньскім языку) як наука о ґрафічных средствах творить інтеґралну часть літературной нормы языка. Русиньске писмо є звукове, зато звукова ґрафічна сістема є заложена на прінціпі корешпонденції міджі ґрафічныма знаками (ґрафемами) і фонемами, як основныма єдиніцями звуковой сістемы языка. Ґрафемы суть фактічно знакы фонем, але тото одношіня не є все цалком сіметрічне, бо даколи є єдна фонема означована двома і веце ґрафемами і наопак, єдна ґрафема може означати дві фонемы. В шырокім розуміню суть ґрафемы основныма єдиніцями ґрафічной сістемы, де напротї ґрафемы стоїть єй конкретна реалізація в ґрафічнім комунікатї (речіню), подобно як протї фонемы стоїть єй конкретна реалізація в говоренім (бісїднім) выповіджіню в подобі звука.
Кажда ґрафічна сістема звукового тіпу вызначать ся по одношіню к звуковому плану языковой сістемы якымсь ступнём автономности. То значіть, же од прінціпу абсолутной корешпонденції міджі ґрафемами і фонемами суть припустны одхылкы. Цїлково можеме повісти, же діштінктівны властности ґрафем лем рїдко корешпондують з діштінктівныма властностями фонем. І кідь бы автономія ґрафічной сістемы в порівнаню із сістемов говореного (бісїдного) языка была дость значна, і так обидві тоты сітемы все будуть творити цїлостну сістему, бо то суть властно все два варіанты єдной сістемы.
З того выходить, же каждый кодіфікованый літературный язык (враховано русиньского) мусить діспоновати двома комунікачныма нормами – говоренов (бісїднов) і ґрафічнов (писанов). Кажда з них має в процесї комунікації своє функчне заміряня і свої особитости.
Зато, же русиньске писмо є звукове, так в нїм фонемы (реалізуючі ся в звуках речі) ся означають шпеціалныма знаками, якы называме буквами або ґрафемами. То значіть, же основным ґрафічным средством русиньского звукового писма суть буквы. Совокупность букв, росположеных в становленім порядку, хоснованых на фіксацію і передачу на писмі основных єдиніць звуковой сістемы языка, называть ся алфавітом або азбуков.
Уж ту настає першый проблем неєднотности єднотливых варіантів русиньского языка што до множества букв і їх росставлїня:
а) азбука словацького варіанту має 36 букв
б) азбука подкарпатьского варіанту І. Керчі має 35 букв
в) азбука подкарпатьского варіанту Д. Сидора має 39 букв
г) лемківска азбука М. Хомяк і Г. Фонтаньского має 34 букв
з того:
1. на передачу гласных фонем:
а) словацькый варіант має: - сім (7) нейотованых букв (а, е, и, і, ы, о, у); - пять (5) йотованых букв (я, ю, є, ё, ї);
б) подкарпатьскый варіант І. Керчі має: - сім (7) нейотованых букв (а, е, и, і, ы, о, у); - пять (5) йотованых букв (я, ю, є, ё, ї);
в) подкарпатьскый варіант Д. Сидора має: - сім (7) нейотованых букв (а, е, и, і, ы, о, у); - пять (5) йотованых букв (я, ю, є, ё, ї); - букву ѣ (ять) якобы діфтонґ (іе); - три (3) буквы з позначками (τ, ÿ, ξ)
г) лемківскый варіант має: - сім (7) нейотованых букв (а, е, и, і, ы, о, у); - лем три (3) йотованы буквы (я, ю, є).

2. на передачу согласных фонем мають вшыткы варіанты 22 буквы (б, в, г, ґ, д, ж, з, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ);

3. Знакы на выражіня мнягкости і йотації (роздїловости) не выражаючі ниякы звукы: ь – мнягкый знак (єрь) – мають вшыткы варіанты; ъ – твердый знак (єр) мають 3 варіанты (окрем подкарпатьского І. Керчі, де ёго функцію повнить мнягкый знак).

З того можеме зробити такый вывод:
1. што до множества букв в азбуцї, так зъєдночіня бы ся дало досягнути міджі трёма варіантами: словацькым, подкарпатьскым І. Керчі і лемківскым дость просто, а то способами, котры бы ниякраз не нарушыли основны прінціпы їх ґрафікы, такыма двома способами:
Першый способ: выпущіня буквы „ё“ із словацького варіанту і подкарпатьского варіанту І. Керчі, доповнїня подкарпатьского варіанту І. Керчі роздїловым твердым знаком а лемківского варіанту йотованов буквов „ї“, бо єм пересвідченый, же она фактічно в тім варіантї екзістує в словах тіпу їдло, їхати, їмати, їноша, зъїхати, підъїмати, доїти, шугаїв, в редакції, мої, твої і много далшых (приклады перевзяты з лемківскых словників і звязных писомных текстів). Тогды бы во вшыткых трёх варіантах было по 35 букв а порядок їх розложіня бы не мав быти ниякым важным проблемом. Бо ці буде стояти буква „ы“ по і, и, або десь на кінцї азбукы перед ю, я, то є дїло догоды єднотливых авторів ґрафічных сістем тых трёх варіантів. Тогды бы азбука тых трёх варіантів мала 35 єднакых букв.
Другый способ: а) на выражіня нейотованых гласных фонем бы ся хосновало (як і дотеперь) сім (7) букв і, и, ы, е, о, у, а нейотованых і пять (5) букв йотованых я, ю, є, ё, ї; б) на передачу согласных фонем бы ся і надале ужывали двадцять дві (22) буквы – б, в, г, ґ, д, ж, з, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; в) на выражіня мнягкости і йотації (роздїловости) бы ся хосновали 2 знакы не означаючі ниякы звукы (ь, ъ). В тім припадї бы ся лем лемківскый варіант мусив доповнити о дві йотованы буквы (ї, ё), бо подкарпатьскый варіант І. Керчі уж є зміненый, т. зн. доповненый о твердый знак (ъ – єр), што можеме найти в ёго русиньско-руськім словнику, выданім в Ужгородї 2007 року (позерай Словник русиньско-руськый, с. 40). Тогды бы русиньска азбука мала 36 букв, в чім уж є повна згода міджі словацькым і подкарпатьскыма варіантами І. Керчі, приспособити бы ся мусили уж лем авторы лемківского варіанту росшырінём своёй азбукы о дві высше спомянуты йотованы буквы.
Я особно веце наклоненый другому варіанту із 36 спомянутыма буквами нелем зато, же він є згодный з нашов азбуков і з азбуков І. Керчі, але тыж зато, же уж многы лінґвісты на 3-м конґресї русиньского языка в Кракові ся як в особных діскузіях (напр. професор Г. Фонтаньскі з Польска), так і в діскузії по моїм выступлїню (напр. професор М. Капраль з Мадярьска) веце приклоняли к такому варіанту, т. зн. к варіанту із сістемов пятёх йотованых букв, бо в нїй видять, як і мы, веце выгод як невыгод.
Найтяжшов ся нам явить сітуація із азбуков в ґраматіцї подкарпатьского варіанту Димитрія Сидора, конкретно в сістемі гласных звуків выраженых буквами ѣ (ять) і буквами з т. зв. позначков: τ, ÿ, ξ.
О букві ѣ і потребности ці непотребности єй зачленїня до русиньской азбукы уж ся высловлёвали многы лінґвісты (а може іщі веце нелінґвісты, прихылници захованя русиньскых „древностей“). І при творіню нашого варіанта азбукы сьме дость довго діскутовали із застанцями той ґрафемы і языкова комісія наконець рішыла не включіти тот знак до нашой азбукы, маючі на то многы научны арґументы. О тій проблематіцї бы-м хотїв поговорити кус подробнїше, бо она ся все вертать і знеіщує людей, главно старше поколїня, звыкнутых на тоту букву переважно з церьковных текстів.
Жебы сьме не заходили далеко до історії, я собі дозволю зацітовати із статї Валерія Падяка, к. ф. н. „Закарпатя (Підкарпатьска Русь): проблемы і шпеціфічности фунґованя русиньского літературного языка в контекстї націоналного возроджіня“ в часописї Русин 2007, 1, де на с. 12 пише: „З алфавіта (велико)руського і українського буква ѣ (ять) была давно вылучена. То нияк не вадить выскумникам выужывати єй при цітаціях історічных текстів з цілём точно передати язык документу. Тоту шпеціфічность сучасного штатуту буквы ѣ (ять) не бере до увагы ґраматіка Д. Сидора – букву уводить до алфавіту. На сторінках ґраматікы (с. 33, 57) указує, же єй вылучіня з алфавіту приведе к неможности адекватно перекладовати на русиньскый язык церьковнославяньскы тексты а тыж, же тото ’барз силно скомплікує правопис’ сучасного русиньского языка. З тым тверджінём автора тяжко согласити“. Я ся к тій думцї припоюю, бо єм пересвідченый, же в жывых русиньскых говорах, на котрых ся будує літературный язык, є уже давно вопрос ятя (як і в іншых восточнославяньскых языках) вырїшеный ёго рефлексаціов на іншы фонемы.
І в говорї, взятім за основу нашого варіанту русиньского языка, на основі ізучіня ёго колишнёго фунґованя, тїсно перед рефлексаціов всякого ѣ на І, артікулачно быв в тім часї звуком переднёго ряда, высокого піднятя середнёй части языка, напнутый (напряженый). Тембром ся ближив к звуку „і“ з одтїнком к „е“ і представляв тогды в нашім говорї, правдоподобно, діфтонґічный звук, але не членячій ся на дві составны части (як то было в дакотрых україньскых діалектах).
Утрату діфтонґічного зафарбіня і ёго переход на чістый звук „ї“ односять лінґвісты ку кінцю 12-го столїтя з протягом аж до кінця 13-го столїтя. Мы ся клониме к такому погляду і зато, бо в нашім говорї то досвідчують і дакотры мадярьскы слова, перевзяты приближно в тім часї.
Напнутость звука ѣ мала за наслїдок змягчіня передстоячого согласного звука. Єднозначно із змягчінём согласного проходила утрата ёго тембрового к „е“. На містї ѣ проявив ся чістый гласный „і“, твореный при найменшім ступнї ростворїня рота, з найвысшым піднятём напнутой середнёй части языка.
Рефлексація ѣ на „і“ была в нашім говорї дость дослїдна, хоць находиме в лексіцї і приклады „е“ на містї чеканого „і“ з ѣ тіпу: вера, верати ся, верабоже, ведро і т. д. Тоты слова были правдоподобно перевзяты із словацького языка, бо паралелно з нима екзістують такы слова як віра, вірити, відро і т. д., а там уж є явна рефлексація ѣ на „і“.
І в формах прономін множного чісла маєме на містї бывшых ТѣХ, ТѣМ, ТѣМИ і ін. тверды варіанты під впливом одповідаючіх форм адъєктівів твердого варіанту – тых, тым, тыма, де суфіксалный елемент ѣ, почінаючі 14-м столїтем ся змінив на „ы“.
Теперїшня форма ґенітіву єд. чісла твердых адъєктівів женьского роду (зеленой, червеной, білой і т. д.), а по аналоґії і мягкых адъєктівів (синёй, днешнёй, вчерашнёй і т. д.) ся розвинула із старой формы (зеленоѣ, червеноѣ, бѣлоѣ і т. д.) рефлексаціов ѣ на „і“ (зеленойі, червенойі, білойі і т. д.), а по утратї конечного неакцентованого (непритиснутого) „і“ взникла теперїшня форма (зеленой, червеной, білой і т. д.). Утрата кінцёвого неакцентованого „і“ настала по рефлексації О, Е на „і“ в новозапертых (новозакрытых) складах, почінаючі од кінця 17-го столїтя.
На роздїл од україньского языка, в нашім говорї выпало „і“ з ѣ в формах імператіва множ. чїсла тіпу: несьте (укр. несіть), везьте, ведьте і т. д. Тоты формы імпер. множ. чісла взникли по аналоґії формы 2-ой особы єд. чісла, де неакцентоване „и“ (неси) в закінчіню єд. ч. ся часом редуковало і змягчіло передстоячій согласный, котрый взяв на себе функцію указателя формы імператіва і „и“ ся так поступно стратило (несь, везь, ведь і т. д.).
В історічных ґраматіках руського, україньского і словацького языків часто ся уводять слова тіпу цаловати, цалком і т. п. так, же были перевзяты з польского языка. В нашім говорї тыж екзістують слова цалком, цаловати і т. п., але окрем них ся ужывають і слова тіпу: мαц’аті, тќц’аті, кќнц’аті і т. п., в котрых „а“ взникло з ѣ. Думаме собі, же бы не было цалком справедливо говорити о них лем як о запожыченых з польского языка, бо тото тверджіня дость ослаблюють лексікалны єдиніцї сусїднёго нам сотацького діалекту (котрый належить уж к словацькым діалектам), в котрім по мнягкых согласных, як правило, фунґує на містї ѣ гласный „а“, напр.: с’ару, сhΎab, Ύas, cadzic, calovac і т. д. Также тот яв може быти наш сполочный (сотацькый і русиньскый), а не перевзятый з польского.
Кідь страту редукованых гласных в слабых позіціях і їх проявлїня на звукы повного (ясного) творїня в силных позіціях называють послїднїм цілославяньскым фонетічным явом, то рефлексація ѣ на „і“ ся стала єдным з найвыразнїшых фонетічных явів діференціації восточнославяньскых діалектів (говорів), вплынувша до значной міры на цїлу сістему гласных, як і на процес завершіня палаталной коррелації согласных.
Лем „і“ з ѣ в говорї взятім за основу нашого варіанта русиньского языка ся став єдиным гласным звуком, сіґналізуючім мнягкость передстоячого согласного. Звук „і“ з О і з Е в новозакрытых (новозапертых) складах, „і“ в закінчінях інфінітіву -ті і в іншых формах і позіціях не сіґналізують мнягкость передстоячого согласного, творячого коррелатівну пару подля твердости і мнягкости, якых є в нашім языку девять (9): т’, д’, н’, л’, р’, з’, с’, ц’, дз’.
Выходячі з уведженого можеме сміло выголосити, же фонему (ці звук) ѣ (ять) не треба вводити до русиньского алфавіту.
Далшый спорный проблем споминаной ґраматікы Д. Сидора є τ (о з позначков). Найважнїшым проблемом є ту факт, же ту была довєдна споєна двояка проблематіка, а то алтернація позічна (або позіційна) і алтернація історічна (або традіційна). Попробую курто высвітлити роздїл міджі нима і неможность їх споёваня.
Уж на кінцї 19-го столїтя професор Олаф Брох в своїх статях о уґроруськых діалектах ці говорах (кідь ся не мылю, так їх было довєдна пять), але главно в статї „Уґрорусское нарѣчіе села Убля Земплинскаго комитата“ пришов на факт, же в нашых говорах фунґує тзв. закон „гармонії складу“, т. зн., же: 1. гласны середнёго піднятя О, Е в позіції перед складом із гласныма высокого піднятя І, У ся їх впливом двигають у высловности высше і заперають ся. Тогды ся высловлюють як заперте (або закрыте) τ ці ê. Тот закон ся росшырив і на позіції: 2. позіцію перед мягкыма согласныма; 3. позіцію на склад запертый білабіалным ְ (ֱ); 4. позіцію на склад перед уж зуженыма (запертыма) τ, ê, напр.: болото – в бτлτт’і, тτпτл’а, дτл’а, кτнτпл’і (але – конопелка), молоко – в мτлτц’і, гора – гτру, скора – скτру, мτркτў, крτў, цêрькτў, тτўк, вτўк і т. д. При звуку „е“ тот закон фунґує так само, бо уведжены штирї (4) позіції суть про „е“ тыж слабыма позіціями, напр.: вêр’ба, купêц’, мêр’ва, тêпêр’, чêтвêр’, берег – на бêрêз’і, берιза – на бêрêз’а, в зêрн’і – зерно, терен – тêрн’ і т. д. То значіть, же така высловность зуженого (запертого) „о“, „е“ є завісла од позіції даной фонемы в слові (силной або слабой), котра ся потім реалізує в бісїдї як „о“, „е“ чісте, повне, або як їх звуковый варіант – зужене (заперте) τ, ê. З того выходить, же тота проблематіка належить до орфоепії, до области высловности, бо є завісла од позіції в слові. Тото не можеме мішати з правописом, з орфоґрафіов. Бо до орфоґрафії належать лем алтернації історічны, як выслїдок історічных процесів в языку, котры не суть завіслы од позіції в слові в сучаснім языку, напр.: нести – носити, хопити – хапати, день – дня, сохне – засыхать – сухый – высхне і т. д.
Также подля нас пункт а) (с. 35) в ґраматіцї Д. Сидора не є проблематіка орфоґрафічна, але орфоепічна, окрем двох прикладів: „мτст“ і „чехτв“. Они ся односять к цалком іншій проблематіцї, а то к закону новозакрытых (новозапертых) складів і з нёго вытїкаючой наслїдной заміны „о“ на у → ÿ → і а даґде і ы. Ёго дослїдком є факт, же карпатьскы русиньскы діалекты ся дїлять на тзв. „укаючі“, „ÿкаючі“ і „ікаючі“. Тото не є алтернація позічна, але історічна. Пункт б) (с. 35) споминаной ґраматікы є тыж проблематіка орфоепічна, што можеме твердити і о пунктах в) і г) (с. 35).
Інша є проблематіка пункту д), де находиме приклады тіпу: „сынτв, русинτв, столτв, грибτв, чехτв, словакτв, доларτв; малτй дїтинї, смачнτй страві; Подкарпатськτй Руси“ – то уж є проблематіка новозакрытых складів, котра належить до орфоґрафії.
Лем знову ту не можеме зачленити приклады ґлаґолів (часослов) тіпу: “гτйкати, йτйкати, лτвґати, хτвзати ся, кτвтати, пτй (в зн. подь), пτйме, здτйме, йτйкне, схτвз“ (с. 37), бо то є знову проблематіка позічного варіанту фонемы [о], єй высловности як звука τ в слабій позіції, што треба зачленити к правилам орфоепії а на єй містї писати букву „о“ (без позначкы).
Позначка к букві ÿ (у з двома точками): моя рекомендація курта – подкарпатьскы Русины бы ся мали найскорше самы зъєднотити і рїшыти, на котрім говорї будуть будовати свою норму, або котрый уж із публікованых нормованых варіантів буде платный, офіціалный, котрый будуть вшыткы признавати як подкарпатьскый варіант русиньского языка. При тім рїшыти дефінітівно, ці в новозапертых складах тіпу конь, мост і т. д. будуть вшыткы єднако хосновати лем єден із знаків: у, ÿ, і, τ, ύ, ξ або якыйсь іншый знак, бо в тім мають велику путаніцю.
Ікаючі варіанты русиньскго языка з тым проблемы не мають, бо всягды в тых позіціях ужывають „і“.
Моя конечна рекомендація є така: найскорше бы ся мали доїднати подкарпатьскы Русины, понукнути своє єднотне рїшіня, бо аж потім можеме зачати серьёзно їднати вшыткы партнеры довєдна о єднотній ґрафіцї.

Література:
1. Ябур, В. – Панько, Ю.: Правила русиньского правопису. Пряшів: Русиньска оброда, 1994.
2. Ябур, В. – Плїшкова, А.: Русиньскый язык в зеркалї новых правил про основны і середнї школы з навчанём русиньского языка. Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2005.
3. Хомяк, М. – Фонтаньскі, Г.: Ґраматыка лемківского языка. Warszawa : Rutenika, 2004.
4. Алмашій, М. – Керча, І.– Молнар, В.– Попович, С.: Материньскый язык, писемниця русинського языка. Мукачово: Общество им. А. Духновича, 1999.
5. Сидор, Д.: Граматика русинського языка для русинτв Украйины, центральної Європы и Америкы. Ужгород: Carpathian Rus, 1996 – 2005.
6. Панько, Ю. А кол.: Орфоґрафічный словник русиньского языка. Пряшів: Русиньска оброда, 1994.
7. Алмашій, М.– Поп, Д.– Сидор, Д.: Русинсько-украйинсько-руськый словарь. Ужгород: Уд. В. Падяка, 2001.
8. Horoszczak, J.: Словник лемківско-польскій, польско-лемківскій. Warszawa : Rutenika, 2004.
9. Rieger, J.: Slownictwo i nazewnictwo Lemkowskie. Warszawa : Semper, 1995.
10. Поп, Д.: Русинсько-украйинсько-руський словарь. Ужгород 2007.
11. Керча, І.: Словник русинсько-руськый т. І, ІІ. Ужгород : Полі Прінт, 2007.
12. Magocsi, P. R., ед.: Najnowsze dzieje jκzykσw slowiaρskich. Русиньскый язык. Opole: Uniwersytet Opolski – Institut Filologii Polskiej, 2004.

Доц. ПгДр. Василь ЯБУР, к. н., 27.11.2007