Е. Либезнюк: „Запав єм глюбоко до театралного „багна“, котре ня втягло до себе цїлого...“

В тых інтенціях на марґо колектіву артістів ТАД мож повісти, же каждый єден із 15-членного колектіву є особностёв на сценї, каждому ся (хоць не все в єднакій мірї) подарило засвітити і вказати своє майстровство. Мою конштатацію потверджує і мій сполубісїдник Евґен Либезнюк, котрый ся одперать од якогось солового оцїнїня своёй особы арґументуючі хлопскым словником, же то є як у фотбалї: вшыткы грають допереду нацвічену акцію на єдного, а він лем докопне лопту до браны і зожне вшытку славу. І має правду, і не цалком... Правдов є, же з того театру, окрем нёго, были міджі номінованыма на уж споминану цїну і другы артісты – Людміла Лукачікова, Владїміра Брегова і Василь Русиняк. Правдов є тыж то, же каждорічно суть русиньскы артісты номінованы і в цїлословеньскій анкетї престижного Театралного оцїнїня сезоны – ДОСКІ. Але з многых добрых є лем єден найлїпшый а в данім припадї Евґен Либерзнюк быв тот, што здобыв найвысше оцїнїня може і зато, же то не є герець лем на істы тіпы ролей.
Як сам гварить, грать вшытко, што прийде, нияку роль не підцїнює. З каждов ся снажить попасовати так, жебы выслїдный ефект на сценї быв штонайвірогоднїшый.
– Єдно, што не знам, то є співати. До того ся ани не пущам і барз завиджу людём, котры мають добрый слух і знають співати. Представте сі, они властно чують цалком інакше, як я... они чують і тото, што я на тім світї не чую, а то ня знервознює, – признавать ся з капков перебівшіня Евґен, і продовжує: – Герецтво тя овладне цїлого. Жыєш з ним од рана до вечора без огляду на то, ці єсь праві на сценї, або накупуєш в маркетї, ці єсь в автобусї, або даґде інде... Нараз лем збачу, же од ня в автобусї люде одступають і чудно на ня позерають... дакотры сі може і поклёпкають на чело... Герецтво є просто діаґноза, з котров жыєш цїлый свій жывот. Я ся до того „багна“ добровольно занурив перед 21 роками а вытягнути вон ся уж не дасть.
Тоты, што Евґена Либезнюка знають лем зо сцены театру, можуть з ёго мена выдедуковати, же є то родженый Українець. Народив ся і дїтинство прожыв в малім містечку Кіцмань коло Чернївцїв. Членом драматічного колектіву ТАД є од 1986 року. Властно, є то ёго перше і дотеперь єдине робоче місце, з котрым є стабілно звязаный 21 років од скінчіня высокошкольскых штудій. Лоґічно ся натискує вопрос, як ся зжыв з фамеліов руснацькых артістів і як прияв факт, же „українську мову“ на сценї театру руснацька публіка по селах не приїмала, з чого закономірно выплинув кінцём 80-тых років перехід на русиньскый язык, котрым ТАД грає доднесь.
– До ТАД-у єм пришов по скінчіню штудій на Інштітутї Карпенка-Карого в Києві, де штудовали скоро вшыткы мої колеґове – Русины зо Словеньска, также што ся тыкать взаємных односин, ту не быв ниякый проблем. Од зачатку сьме были як єден тім, котрый робить довєдна. Тогды мі было як Українцёви ясне, же єм у выгодї, бо моя українчіна є найлїпша, респ. язык, котрый быв презентованый на сценї тогдышнёго УНТ, не была права українчіна. Была то реч дакус приспособлёвана бісїдї Русинів, но люде по селах і так не цалком розуміли. Зачав єм ся приспособлёвати і я, но мав єм з того на зачатку мішанину, бо на сценї сьме грали скоро по україньскы, герцї міджі собов бісїдовали русиньскыма діалектами, кідь єм вышов з театру, чув єм шаріщіну, а в телевізії зясь словенчіну і чещіну. Доднесь мам з тым проблем. Но, з другого боку, єм рад, же граме по русиньскы, бо публікы реаґує на кажде єдно наше слово, на кажду нюансу на сценї, на котру може зареаґовати лем чоловік, про котрого є тот язык родный. А то ся не дасть нічім замінити. Но мушу повісти, же доднесь мам на сценї проблем, кідь мі выпаде текст і не годен єм сі спомянути на адекватне слово. Тогды імпровізую і часом збачу, як ся мої колеґове крутять або червенїють і роблять неприродны ґрімасы, жебы не выбухнути од сміху...
За моїх штудентьскых часів неоддумнов частёв ТАД быв і театралный буфет, де ся сходила умелецька соцієта, жадна богемскых дебат, заміряных не на темы каждоденного жывота. Быв то якыйсь діскузный клуб, де ся плановало, полемізовало, розоберали ся темы театралного жывота... В центрї той соцієты довгы рокы быв і небогый Василь Турок-Гетеш, довгорічный драматурґ театру, котрого мено сьме не могли обыйти ани в дебатї з Евґеном Либезнюком. При недавній стрічі зо сыном В. Турка – Романом Евґен сконштатовав, же він властно з Василём Турком прожыв веце часу, як ёго сын. Просто з ним оджыв фалат жывота, што не могло не позначіти ёго погляд на світ, на жывот. А што сі на Василёви цїнив найвеце? Може ёго вічну неспокійность, ёго потребу быти все в опозіції, ёго ребелантство... Василь мав потребу донеконечна глядати, вылїпшовати, мав на вшытко свій властный погляд, котрый сі доказав і обгаїти. Мав нюх на добрых авторів, на добры гры. Ёго драматізація часто многых шоковала, але праві тов шоковов терапіов якбы хотїв збудити публіку, выпровоковати єй к реакції. Были сітуації, кідь дакотры герцї не хотїли грати свої ролї, арґументуючі, же то не патрить на сцену, же є то „брутал“.
На такый припад сі Евґен Либезнюк споминать з неданой минулости. Была то гра молодого сербского автора Воїслава Савіча Чуєш, мамо..., котру В. Турок драматізовав. Тота гра є в репертоарї театру уж дас 7 років і публіка сі єй все жадать. Тоту істу гру робив і іншый драматурґ в Сербії, але як одограли в Новім Садї Туркову верзію, было ясне, же зясь мав Турок добрый нюх нелем на автора, але обстав із своїм „бруталом“ і як драматурґ. Інтересным є факт, же пєса не є поставлена на прімітівности і вулґарізмах, як бы сі дахто думав. Турків „брутал“ є намного рафінованїшый...
ТАД пише свою уже понад 60-річну історію. Взникнув у 1945 роцї під назвов Україньский націоальний театр, в роцї 1990 змінив назву на ТАД і є єдным з двох русиньскых професіоналных театрів на світї (другым є театер Дядя в Новім Садї). Пережыв свої лїпшы і гіршы часы. У вісемдесятых роках мав у своїм драмколектіві іщі 36 актівных герцїв, днесь їх є уж лем 15. Ці є єден з тых пятнадцятёх шырителїв русиньского драматічного уменя спокійный із своїм жывотом... Гварить, же є. Робить роботу, котрій розумить, котра го бавить, наповнять... Хоць не є сполочностёв оцїнёвана так, як бы то мало быти, на матеріалных статках сі Евґен нїґда не закладав. Найвекшов мотіваціов к роботї є предці аплавз публікы, чутя, же їх робота за дашто стоїть.
Про далшу екзістенцію театру але условія, в якых ся моментално находить, не суть приязны. Свідчіть о тім і факт, же молода ґенерація ся до такой професії не горне. Як сконштатовав мій сполубісїдник, за такых условій ся молоды люде не мають як стабілізовати, зато тота професія перестає быти про них атрактівна. Хоць треба повісти, же за директорованя Маріяна Марка ся герцям предці лем полїпшало. Мають хоць не адекватны, но холем достойны платы, такы як і членове другых драматічных колектівів на Словеньску, докінця їм даколи і завидять. Што? Може тоту їх завзятость до роботы, фамеліарны односины, котры ся родили і роками зміцнёвали нелем на сценї, але і в споминанім „театралнім буфетї“, і в автобусї, котрым перепутовали тісячі кілометрів, жебы однести кус уменя і людём по селах. Теплы міджілюдьскы односины, котры чути в каждім єднім представлїню, в каждій репліцї ці діалоґу.

ПгДр. Кветослава КОПОРОВА, Пряшів, 10.1.2008