|
„І Хрістос знав, же Юда є підлый... “ Омного веце ня заінтересовала друга часть тых „Познамок...“, яка несе назву „Єзуіты і ґрекокатолици“. Жебы перейти до конкретной характерістікы споминаной части, жебы порозуміти значіня і посланя єзуітів вцїлім, а їх „horlivú pastoračnú činnosť“, треба окреме дашто повісти о тім, хто суть тоты єзуіты? Закладателём Чіну „Сполочности Єжішовой“ быв шпанєльскый Баск Ініґо Лопез де Рікальде. Кідь мав пятнадцять років, пришов на кралёвскый двір, о пять років ся став кралёвскым вояком. В часї обраны Памплоны, уж як кралёвскый офіцер, быв тяжко раненый. Почас лїчіня в ёго жывотї настає велика зміна: він, як кібы ся внуторно переродив. По выздравлїню іде ся учіти до Паріжа, де вєдно з далшыма пятёма камаратами на Монтмартрї складають присягу, же будуть жыти в біднотї і доброчесности. Ту молодый Шпанєл приїмать своє нове мено – Іґнац. Стады вшыткы шестеро одходять до Єрусалима, до Святой Землї, але кідьже ся там веде война з Турками, вертають ся назад до Рима, де 46-річный, уж в середнїх роках чоловік, прияв сан священика. Свій сполок камаратя назвали „Sosajetas Jezu“, што в перекладї значіть „Сполочность Ісусова“. А о три рокы папа Павел ІІІ. офіційно узнав Чін єзуітів, а Іґнац, з додатком назвы замку Лойола, де він ся народив, ся ставать ёго довічным ґенералём. Як чоловіка Іґнаца з Лойолы характерізовати не барз легко: з єдного боку вів добродружный, скоро аж розгульный жывот, з другого – то быв чоловік воєньскых моресів, якый выжадовав тверду воєньску дісціпліну, але заєдно з тым быв містіком з певнов віров у Хріста. Сам чін орґанізованый як воєньска єдиніця, на челї котрой, як уж было споминано, стоїть ґенераль, якый є підчіненый лем папови, а Булла папы Павла ІІІ. „Regimini militantis ekkleziae“ яснї говорить, же єзуіты не слугы Божы, але вірны папскы вояци. Вшытка їх робота є підчінена геслу „Účel svätí prostriedky“. В практічнім жывотї придїляли все веце і веце увагу політіцї як росшырованю віры, і не чудо, же за короткый час обсадили скоро вшыткы высокы урядны посты по цїлій Европі, главно на католицькых паньскых дворах. Але у 18. ст. єзуіты ся не приспособили духови добы, а зато много з них ся стало смітком в очах паньской верьхности. Законно, же пришла година одплаты: у 1759 роцї – Портуґалія, у 1764 р. – Франція, у 1767 р. – Іспанія выгнали єзуітів із своїх країн. А наконець, тиску католицькых владных кругів піддав ся і сам папа Клемент ХІV., якый у 1773 р. Чін єзуітів цалком заказав, о чім говорить листина: „Єзуітам были превказаны тоты найтяжшы обвинїня, што барз порушовало мір і спокій міджі хрістіанами.“ Также, як видите, і такы люде тримали в руках хрест і такы люде ся скрывали за мено Боже. Але што інтересно, же праві споміджі людей тзв. „osobitnej formy zasväteného života“ вышов у 46-х роках священик, скоро 50-річный ґенераль, а потім іщі ай ідол, і святый... Але вернийме ся ку „Познамкам...“ єзуіты Василя, к їх другій части: „Єзуіты і ґрекокатолици“. Автор за кажду ціну, і кідь треба повісти дость єдностранно, хоче нам доказати, якы „теплы“, аж „горячі“ были односины міджі ґрекокатоликами і єзуітами в минулости. Як они „єден без другого“ просто не могли быти, як они собі помагали взаємно, як єзуіты „любили“ ґрекокатоликів, як ся мало же не „обнимали...“ Але історія, як і наука, не любить єдностранность, половічату правду або выдумку. Єй доменов є максімална обєктівіта, правдивость, і кідь, яка бы не была тота правда неприємна. Але автор забывать або отворено іґнорує тоты атрібуты історії, а пробує єдностранно вытворити представу даякых „премилых“ аж „пречудесных“ односин, а што гірше, одзывать ся на сучасну добу, яка „odkrýva nové formy a nove polia spolupráce“. В інтересї обєктівности і правды спомянутого ставу, я попробую, на основі історічных істочників, історічных фактів, одхылити фірганок тых „горячіх“ односин з другого боку, бо інакше такы „обятя“ будуть фалошны, фарізейскы, неправда ся стане правдов, автор буде жати славу. Также зачнийме: 1/ М. Лучкай: „Historia carpato-Ruthenorum“ „In anno 1747 Jezuitas Benedictacum Applacidatione indugentiarum dem plebekulam justo plus infascidatiumu pote 10 000 annorum prior luskriptione Latina...“ На то, жебы поставити хрест з латиньскым написом на Спішу, з чім селяне не сугласили, єзуіты пішли на таке кламство, же приобіцяли селянама церьковны одпусткы на 10 000 років допереду. Знеужыли щіру віру селян у Хріста і їх побожный страх перед церьквов і єзуіты наконець своє досягли. 2/ Манускріпт єпіскопа Бачіньского: „Jezuitas magis soliciti de konvertendis Ruthenis kvam reformatis dant ansam multis malis...“ Нашы предкы велё терпіли од єзуітів, якы ся снажыли подробити латинству веце Русинів, як реформаторів. Так є! Велё терпіли Русины од єзуітів, а чудуй ся світе, ґрекокатолици! Ці жебы од той „премилой“ ласкы к ним? Од тых міцных „обять?“ 3/ Александер Духновіч, каноник ґрекокатолицькой церькви, наш будитель, так говорить о єзуітах: „... сія остроумних хитрец толпа Папами заведена была просто на істребленіє всіх прочіх Законов и обрядов как в Європе и в прочіх міра странах находящіхся...“ 4/ Другый з нашых будителїв, ґрекокатолицькый священик Александер Павловіч, у своїм стишку о сынови Константина Остроського – Іванови, якого однароднили єзуіты, а кідь він прийде на Маковіцю, видить деревяны храмы з православныма хрестами, ёго мучіть совість зато, же зрадив віру і народ. Великый жаль переливать ся до плачу ёго душы: „... Де ти, Батьку? Де ви могили Моїх православних дідів? Всього, всього мене лишили Єзуіти – племя гадів.“ 5/ Іщі выразнїше роскрывать характер і посланя єзуітів їх Книга Правил: „NUKLEUS JЕZUITIKUS“: Religio est pallium guod vertis ut vis Dummodo nemo sciat, Oportet diteskere arte sigran de, Dummodo nultus sciat. Dummodo TIBI BENE! „Реліґія – то плащ, з котрым робиш, што хочеш, лем жебы нихто не знав... лем жебы тобі было добрї... Треба знати быти хытрый, треба знати кламати, лем жебы нихто не знав...“ Дашто страшне! Тото суть правила віроучных людей? То было пару конкретных фактів з історічных істочників, котры дость вірогодно свідчать о тых „задушевных“, тых „премилых“ односинах міджі єзуітами і ґрекокатоликами, котры спроваджовала „horlivá pastoračná činnosť“ єзуітів в минулости. А што сучасность? Близка і далека? Яка была она? Автор статї споминать і на тот період діятeльства єзуітів. Уводить конкретны мена своїх „сукменёвцїв“, котры в згодї з папсков Буллов, як „вірны вояци“ не спали, не сидїли зо зложеныма руками ани в другій половинї минулого стороча, але актівно робили, „трудили ся“, каждый на своїм постї: патер Лацко, з великов підпоров кардінала Томка – в Римі, Фуґа – в Америцї і Канадї, а на Словакії, „сидячій тихонько“ патер Федор. Вшыткых їх зъєдиняв єдиный цїль: руську церьков, церьковнославяньску церьков візантьского обряду, церьков великанів іншой віры, якыма были преосвящены і преподобны владыкы Тарковіч, Ґаґанець, Валій, Нярадій, благоречены владыкове Ґойдіч і Гопко, – треба обернути на латиньску. Церьков, де факто, ліквідована, верьховны пастырї Павел і Василь режімом ганебно обвинены, позбавлены людьскых прав, сидять у арештї, церьков осиротїла, стїкать кровлёв, як тот Хрістос на хрестї, а они бігають по Ватіканї, оббиваючі порогы по канцеларнях, жебы добити ся признаня на Словеньску „словеньскых ґрекокатоликів“. Дарьмо, же префект Конґреґації Е. Тісеранто твердо одпорує Лацкови: „Хотїв бы-м видїти холем єдного словеньского ґрекокатолика“, а многых тварей і лживый Лацко поготово одповів: „Ekkomo kua“, т. є. „ту є перед вами“. Він – римокатолик, єзуіта, не побояв ся Бога ани тяжкого гріха так до оч кламати такому высокому чіновникови! Што є про нёго ганьба. Нашто му очі, кідь про нёго „účel svätí prostriedky“. І правдаже, велика „horlivosť“, необмеджена актівізація робить своє, а хытрый бібліотекарь патер Федор радостно конштатує: „Situácia svedčí, že ZVESŤ o nás sa dostáva vysoko tam, kde zvesť o nás sa dostať má, musí! Pochopiteľne, že o veci sa ďalej rozširovať nemôžeme. SAPIENTI SAT!“, т. є. „розумному стачіть.“ „Sapienti sat“ – одказав патер Федор по латиньскы тым, хто бы хотїв му прийти на ёго фішкальскы гры, або по нашому повіджено, же „розумному стачіть“ на то, жебы похопив, же „zvesť o nás (slovenských gréckokatolíkoch) sa má dostať tam, kam sa dostať má. МVVVСІ“. Чуєте тоту лишку підшыту: мусить! Тото уж не суть слова честного чоловіка, духовной особы, але хыт-рого політікана, про котрого честь і почливость зістали перед порогом, а ганьба не мать очі. Про тото дїло, жебы вылагодити Федорови, патер Лацко ся пущать на таку путь, же конвертує на ґрекокатолицьку віру. Ґенераль єзуітів продає му право конвертації, значіть, же сугласить із тым, жeбы патер Лацко переступив на інакшу віру. Можете ся попросити: нашто? Чуйте, як менторує такый крок Лацка „фішкаль“ Федор: „Prestúpil nie preto, že rímsкоkatolícky obrad je menej hodnotný, ale že v konkrétnych prácach, do ktorých sa Lacko mienil pustiť, je gréckokatolícky obrad vhodnejší.“ Не тяжко ся здогадати о яку „prácu“ іде і чом праві наш обряд му быв „vhodnejší“. Без похыб, же то была робота споєна з „выробов“ і узнанём тзв. „slovenských gréckokatolíkov“ і становлїнём „sui iuris“ словеньской дієцезы. Веру так, на тото му была потребна конвертація, на то му было треба тот „плащ“. Але автор іде дале і продовжує настойчіво обгаёвати „місійну роботу“, подля професії, бібліотекаря, єзуіты Федора, якый, як дослова пише автор „... v tichosti pracoval na budovaní identity našej cirkvi!“ Страшне дашто!!! Якый незмысел! Де автор бере таку дырзость?! Жебы такы люде будовали тварь моёй Церкви? Перебачте мі, але тот чоловік уж цалком стратив характер, уж цалком не мать ганьбы! Але што є іщі гірше, жа таков направдов він цалком зневажыв нашых патріархів, преосвященых і преподобных владыків, котры вагов своёй авторіты, силов своёй віры служыли руській Церькви, терпіли за ню, вмерали по арештах, абы захранити єй тварь, абы захранити єй од мадярізації, од комуністічной ідеолоґії. А тот автор, як кібы стратив здравый розум, кідь так, без ганьбы, монтує міджі них тых, як він гварить „v tichosti sediacich“, тоты підшыты лишкы, бо „в тихости“ сидить, видить ся мі, лем боягуз або злодїй. Свою праву тварь, конечный цїль свого сиджіня „в тихости“ указує Федор у своїм „проґрамовім документї“, в сінтезї своїх планів і замірів: „Áno, správnym smerom ideme (позн. автора: добре латинізуєте), treba len pokračovať. Delenie (позн. автора: на выходну і западну церьков) musí zostať už len historickou skutočnosťou, ktorá sa nesmie zopakovať.“ Так, а теперь уж видите, к чому веде, якый мать быти выслїдок той „horlivej pastorácie“ єзуітів у руській Церькви, така є їх „велика і горяча ласка“, зато суть такы „міцны“ їх обятя вірників нашой Церькви, котры суть детермінованы єдным-єдиным: масовов продукціов „duchovne zrelých slovenských gréckokatolíkov“, а тым ай скоров латинізаціов нашой літурґії, обрядів, календаря, жебы ся, недай Боже, не повторила „historická skutočnosť“ самостатности нашой Церькви, Церькви руськой, церьковнословяньской, св. Кіріла і Мефодія, нашых славяньскых апостолів.
Але з
доступных інформацій взникать іщі єдна, дость нечіста аж ганебна
„служба“ єзуітів, котра ся тыкать нашой Церькви. Окрем „фабрикoваня“
тзв. „словеньскых ґрекокатоликів“, єзуіты мають „заслугу“ і на
ліквідації статусу „sui iuris“ Пряшівской єпархії, бо як є знамо, до
1961 року во вшыткых річниках „ANNUARIO PONTIFICO“ наша єпархія была
веджeна, як „DIOCESIS EPERIESENSIS RUTHENORUM“, што значіть, же была
веджена як ПРЯШІВСКА РУСЬКА ЄПАРХІЯ. Од 21. 9. 1818 року, од
узнаня єй папом Піом VII. буллов „RELATA SEMPER“ (раз і навсе) аж до
року 1961, скоро 150 років, Пряшівска єпархія была руcьков
(русиньсков), „sui іuris“ RU-THENORUM, а од 1963 року наша єпархія
ся одразу стала „sui iuris“ словацькoв. Ак ся то могло стати? Хто бы
то міг зробити? Хто сі міг доволити рїшіння Святого Отця „раз і
навсе“ порушыти? Хто быв такый „одважный“? На основі чого?
Лоґічнов аналізов із дoступных інформацій нетяжко найти одповідь:
„фабриканты словеньскых ґрекокатоликів“, міджі котрыма актівну роль
грали якраз єзуіты, дость скоро чули потребу завершыти свою
„фарізейску місію“ адекватнов „стрїхов“ про своїх „клонованых
вірників“. А нёв могла быти лем дієцеза „sui iuris“ словацька, бо
єпархія „sui iuris“ RUTHENORUM про них была неприятельна. А так,
не бояли ся ани Бога, ани грїха, пішли проти папы римского, понижыли
го, як свого верьховного наставника, як заступцю Хріста на земли. Як
видно, і ту ся потвердили правила „NUCLEUS IESUITICUS“: religio est
pallium...“. Але найвекшов ганьбов, найпідлїшым в тім дїлї быв тот
факт, же ся то стало тогды, як наша Церьков была фактічно
ліквідована, была розпята, як тот Хрістос на Ґолґофі, а то были
60-ты рокы, кідь ся за ню не было кому застати, не было кому єй
бранити, не было кому протестовати: „Не робте то! То є
зрада! І Юда тыж зрадив Хріста... Чом? Прошто хочете розпяти нашу
Церьков???“ Намісто того, жебы собі усвідомили, што чінять,
якый великый грїх беруть на себе, бігали по Ватіканї, бухали до
дверей, кідь ся не А в одповідї на тоты вопросы напрошує ся іщі єден: Кідь єзуіты і їх помічници хотїли за кажду цїну змінити статус нашой Церькви, нашой єпархії, значіть мусили быти інформованы о тім, же Церьков буде зась обновлена. Бо зміна статусу настала в р. 1963, значіть пять років перед єй обновов, перед єй зновувозроджінём. Бо кібы о тім не знали, нашто бы робили таку брыдку, таку підлу роботу, бо і они суть лем люде, тыж мають своє достоїнство, ці нїт?! Єднозначно МУСИЛИ знати, же Церьков обновить своє дїяльство, же руська (русиньска) Церьков встане, як тот Фенікс із попіля, мусили мати якысь релевантны інформації о тім, же комуністічный режім рихтує отворити дверї нашій Церкви, рихтує обновити дїяльство Ґрекокатолицькой церькви на Словеньску. В опачнім припадї не хоче ся мі вірити, жебы тамты люде были схопны на таку підлость. А з того выходить далшый вопрос: Кідь знали, та одкаль? Од кого? Хто їм о тім міг повісти? Комуністы? ШтБ? Не знати! Днесь іщі нихто не може знати одповідь на тоты загадны, але лоґічны і релевантны вопросы. Днесь іщі нїт! Але історія, архівны матеріалы дома і за граніцями, може кус пізнїше, але дадуть одповідь. Наісто! Но днесь зістає незаперечным тот факт, же сполупраца ту была! Мусила быти! Наша характерістіка не буде повна, кідь не спомянеме і сучасного єпіскопа Пряшівской єпархії (позн. ред.: в часї написаня статї іщі ним быв), ТгДр. Янa Бабяка, котрый за своїм меном тыж сі пише дві буквы: „SJ“, т. є. скорочена назва ёго чіну: „SPOLOČNOSŤ JEŽIŠOVA“, або чіну єзуїтів. Як і ёго верьxовный наставник, іспаньскый Баск – Ініґо Лопез де Рікалде, „аліас“ Іґнац з Лоёлы, котрый у своїх 49 роках ся став довічным ґенералём чіну єзуітів, і він 49-річный ся став єпіскопом Пряшівской єпархії, явно з цїлём остаточной і дефінітівной латинізації руськой (русиньской) Церькви, што значіть – єй ліквідацію. І він, подoбно як ай ёго собратя, за дость короткый час своёй пасторації у Пряшівскій єпархії дав чути своїм вірникам, людём руського роду, хто він і нашто пришов до нашой єпархії. Русины і Українцї, як ся му видить, зістають „mimo živého vierovyznania“, терміны „Русин“, „руська віра“ мають про нёго „рejoratívny význam“, што значіть: ганливый. За рокы пасторації у нашій єпархії іщі ани раз не ословив своїх вірників, людей руського роду в радію по русиньскы, але про тзв. „slovenských gréckokatolíkov“ каждый місяць гoвoрить в радію „Лумен“, правдаже – по словеньскы. Кідьже ідейный проґрам свого учітеля, патра Федора, же „historická skutočnosť“ самостатности нашой Церькви „sa už nesmie zopakovať“, з єдного боку єднозначно схвалює, а з другого боку такой уваджать, же реалізовати тоту ідею „dokážu len ľudia DUCHOVNE zrelí“. Котры то суть тоты „duchovne zrelí“? Акафіст, наприклад, „... je to veľkolepý ďakovný hymnus..., ktorý už 15 storočí žije v srdciach generácií veriacich“, але ай так „... je treba priblížiť akafist v ZROZUMITEĽNEJ reči“. ЧОМ? НАШТО? –- може ся звідате, в чіїй „zrozumiteľnej reči“ буде іщі красшый? Ці „15 storočí“ а „generácie veriacich“ недостатночно потверджують ёго зрозумілость? Аж верьховато потверджують! Але задача ясна: треба звекшыти „продукцію“ „duchovne zrelých“, тых, котры бы перестали „Господи, помилуй“ співати! А за дверями чекать „slovаnsko-byzantská“ метрополія, котра ся мать стати колысков „slovenského kresťanstva“. А з метрополіов прийде і нова функція: кресло архієпіскопа, митрополиты! (Позн. ред.: То ся уж стало.) Буде як буде. Але хрестна дорога руськой Церькви, єй ліквідація, єй Ґолґофа буде продовжовати. Єзуіты, тоты „папскы вояци“ суть сполягливы, они привыкли выконати приказы своїх „ґенералїв“ до самого кінця... А наконець тых „премилых“, „прелюбезных“ односин міджі ґрекокатоликами і єзуітами треба повісти, же доспpaвды не были они аж такы „теплы“, якыма їх презентує автор статї, єзуіта Ціріл Василь, жебы упозорнити на себе і на своїх сукменёвцїв, же їх рукы суть фурт приправены на „обятя“. Але як видиме, же то суть люде нечестны, нещіры, повны фарізейства і зрады. Довго-предовго ся буде руська Церьков спамятовати із тых „обять“, од тых „поцїлунків“, наслїдкы котрых у великій мірї видиме уж і теперь: 70 – 80 % руськых церьковлей по нашых селах і містечках є скоро цалком або часточно латинізованых; старославяньску літурґію по дакотрых селах чути уж лем раз до місяця. Ёго Ексцеленція єпіскоп Пряшівскый (позн. ред.: теперь уж архієпіскоп і митрополита), єзуіта Ян Бабяк выголосив, же „jedna služba za mesiac stačí na to, aby sa tradícia udržala a nezabudla.“ Так, мої дорогы ґрекокатолици, Русинонькы-братя „jedna... stačí!“. Што на тім, же вашы предкы были при зрoдї Ужгородьской унії, што на тім, же были при установлїню Пряшівской єпархії... О тім уж мало-хто знать... і він не памятать, а зато „jedna ... stačí“ вам на то, жебы і вы забыли на то!!! ТРЕСТ – але вірю, же не Господнїй! Хто то коли видїв, жебы раз до місяця стачіло нам чути „Отче наш іже єси...“. Раз, єдиный раз до місяця заспівaти „Господи, пoмилуй!“ Де є толеранція, почливость, де хрістіаньска любов? Так нечестно, так вулґарно ся ставляти к властным традіціям, к своїм попередникам, преосвященым і преподобным єпіскопам Пряшівской єпархії, к благореченым Владыкам Павлови і Василёви, так зневажыти одказ благой памяти Святїшого Отця Яна Павла ІІ.!!! Такы то суть тоты овочі, терьпкы овочі з присмаком гіркоты, з болём в сердцю, така то є ґенеза „horlivej pastorácie“ єзуітів у нашых храмах, в нашій Ґрекокатолицькій церькви на Словеньску, в єй Пряшівську єпархії. За тых скоро 200 років єй екзістенції... перше Мадяре, потім комуністы.., а наконець єзуіты... Смутна судьба чекать руську Церьков, єй вірників, людей руського роду, бо судьба наша – то Хрест святый, а Хрест свій мусиме нести... Бо і Хрістос знав о підлости Юды, ай так му дав цїловати Своє лице. Павел МАСКАЛИК, Пряшів, 22.4.2008 |