Шырока шкала інтересів Николая Бескида не охабляла го рівнодушным і к іншым проявам културы Русинів, наприклад, к малярьству. В такзванім мадярьскім періодї, кідь взникли такы ёго творы, як: Історія опатства св. Петра і Павла в Таполці (1903), Ян Ковач – 1764 – 1884 (1909), Крачун (1914), якы публіковав в тогдышнїй угорьскій пресї „Századok“, „Katolikus szemle“, „Religio“, „Muvészet“ і інде. В послїднїм з них, в часописї Уміня, у р. 1914 роцї находиме ай статї, якы про нас мають великый вызнам, бо представляють двох вызнамных русиньскых малярїв Михала Манковіча і Йосифа Змія-Міклошія. І єден, і другый были переважно сакралныма малярями, малёвали нелем в рамках Пряшівской, Мукачoвской ґрекокатолицькой єпархії, але і за їх граніцями. Йосиф Змій быв знамый як малярь в Італії. Статї Николая Бескида были написаны по мадярьскы, до словацького языка їх протлумачів Гавриїл Бескид, а на выслїдок русиньского тексту, якый находиме ай в книжцї Николай Бескид – на благо Русинів, належить нам. І кідь то быв переклад з другой рукы, знаючі творчость Николая Бескида з ёго історічно-літературных творів, знали сьме вникнути до ёго тексту. Обертать увагу, главно своїм знанём проблематікы. Не пописує подїї хронолоґічно, подля кронікарьского способу, але ёго текст є набитый як фактами, так і емоціями, властнов оцінков добы. А дакотры пасажы опису зo жывота Змія-Міклошія мож порівнати з літературныма текстами.

Абы сьме вникли до проблематікы, повіджме сі пару слов о описованых малярях. Хто властно были Михал Манковіч і Йосиф Змій-Міклоші? В першім рядї то были Русины, зато ся стали центром увагы ай Николая Бескида. Через ёго призму, ёго виджіня, приближуєме їх особности і нашому сучасникови.

 

Михал Манковіч ся народив 16. 1. 1785 у Блажові в тогдышнїй Шаріській жупі в Австро-Угорщінї. Як знаме, днесь уж село не екзістує. Было выселене, як і ціла Блажовска долина, в рамках будованя воєньского пасма. З той родины походив і Юрій, якый ся став єпісоком в Мукачoві під меном Юрій Блажовскый. Михал быв наймолодшых із пятёх дїтей Михала і Анастазії, родженой Годобаёвой. Штудовав на ґімназії в Левочі і богословскій семінарії в Ужгородї, де своїма образами притягнув увагу на себе єпіскопа Андрія Бачіньского. І так під покровительством представителя ґрекокатолицькой церькви штудовав на Академії уменя у Відню. В тім часї у Відню жыв ай ёго заможный стрыко, якый го фінанчно підпоровав. Пізнїше але стратив тоты выгоды і вырїшив одыйти з Відня. Путуючі по Австрії, заставив ся в Кракові, у Львові, де прожыв три рокы. Побыв у Києві, в Москві. На пути до Києва го затримали і обвинили із шпигунства, але доказав свою невину. Переоблеченый за монаха-василіана много путує, але як пише автор, тяжіня Бонапарта Наполеона го так выстрашило, же перерушує своє вандрованя, вертать ся назад до Відня і закінчує штудії. Там ся став кантором при віденьскім Барбареумі. В р. 1813, як чітаєме в статї Вызнамный русиньскый сакралный малярь, опублікованій в Русиньскім народнім календарю на 2005 рік (перетрасформована статя Николая Бескида Александром Попрадчаном), одышов до Ужгороду, де ся спознав з молодов вдовов Маріёв Даниловічовов, родженов Бачіньсков, з яков ся оженив. Дякуючі їй, здобыв контакты з тогдышнїма церьковныма представителями, главно з родинов єпіскопа Бачіньского. Іщі перед свадьбов ся став офіціалным малярём мукачoвской і пряшівской ґрекокатолицькых єпархій. І так дістав можность писати іконы, малёвати в церьквах Ужской, Березькой і Земпліньской жупы. Малёвав образы, главно на мотівы з біблії, а тыж портреты близкых і знамых представителїв в академічнім штілї. Такым выдареным образом быв портрет єрархы пряшівской єпархії Андрія Хыры. Манковіч малёвав іконостас в Няґовї (1831), Фулянцї (1830), а в часї пряшівского єпіскопа Йосифа Ґаґанця, котрый приспособлёвав днешнїй Катедралный храм св. Іоана Хрестителя візантьскій літурґії, образы на панелї, подля автора, малёвали умелцї-іконописцї Йосиф Змій-Міклоші і Михал Манковіч. Ку кінцю жывота похворів на мозґову паралізу, жыв коло своёй дївкы і зятя в Словінках. Перед смертёв ся вернув назад до Ужгороду. У р. 1851 пожадав єпархію о пензію. Умер о два рокы пізнїше, в р. 1853 як 68-річный. В матрицї як діаґноза є уведжена зимніця.

Кідь статя о Манковічови є стисла і автор в нїй ся дошырока не росписує о жывотї і дїлї Манковіча, статя під назвов Забытый малярь у споминанім часописї „Muveset“ є далеко шырша. В часописї ч. 1 од с. 47 до с. 63, значіть, на 16-ёх сторінках, Николай Бескид ся проявлять як історик, літератор і културно-освітный дїятель, знатель уменя. Сам жывот Змія му понукнув такый матеріал. Автор ся хопив той можности і з той прічіны, абы звічнити жывот і роботу того уж в часї жывота автора забытого маляря, Русина Йосифа Змія, якый вымінив славу великого світа за ласку к родному краю, к своїм людём.

 

Curiculum vitae Йосифа Змія ся зачало писати 20. марца 1792 року, кідь ся народив в селї Словінкы.

Николай Бескид пише: „В 1308 роцї поволив Карол Роберт спіськым шляхтічам, жебы свої баньскы права перевели ай на шолтысів. Тому пановницькому кроку вдячать за свій взник ай Словінкы. Першыраз ся обявили в 1368 роцї, кідь іщі ся звали Абусу. Село на краснім місцї, котре ся простерать на юг од Кромпах, під стрїхов надуваючой ся скалы. Під нёв уж в р. 1374 ся добывала якостна мідь. Жытелї села суть честны, тихы Русины, (Рутены), котры доднесь дотримують свою віру і народны обычаї, але в їх языку уж чуєме вплив чуджой сусїднёй околіцї. Ту, в тім на традіції богатім валалику, в розгалуженій, але худобній родинї ся народив Міклоші. Ёго хрестныма родічами были Казімір Бабярчік і Марія Янкошова. Він ся звав Змій. Родина і днесь жыє в Словінках. Тіпічне мадярьске мено Міклоші прияв аж кідь быв малярём, але спочатку поужывав Міклошік-Міклушік.

Малый Йожко быв барз жыва і непосидна дїтина. Праві в тім часї были французькы войны. В зимі на прядках уважно слухав новины, а сердце му силно било, кідь выслужыли вояци бісїдовали о Відню, о великім царьскім містї. Тогды іщі не знав, же доля і ёму доволить назріти до того чаровного міста. Тадь народив ся в такых часах, в такых условіях, же о такім містї ся худобному хлопчискови, як він, могло лем снити. Може ся
і сам зачудовав, кідь ся помалы і сам діставав до великого світа, до контакту з вызначныма людми і подїями. Може за то вдячіти нагодї“.
1 

А стады автор ся дав до описованя подїй, якы стрїтили малого Змія на ёго пути за науков, за умінём. Споминать условія роботы ґрекокатолицькой фары по смерти 84-річного словіньского отця духовного Ямборьского, о тім, якый вплив на Змія мали Михал Дудїньскый, професор церьковной історії і церьковного права в Ужгородьскім єпіскопскім інштітутї, якый готовив свящиників на їх роботу, якого рекомендовав на фару сам єпіскоп Бачіньскый. Якраз Михал Дудїньскый ся старав о школу і освіту в селї Словінкы. Прияв на школу способного кантора Андрія Лободу, што мав кваліфікацію учітеля. Як уваджать автор, Лобода учів по русиньскы, к дїтём мав добрый педаґоґічный приступ, быв облюбленый. А в такых добрых условіях ся учів ай Йожко Змій. Як твердить автор, быв то мудрый хлопець і раз-два собі вшытко запамятав. Ку кінцю рока уж знав буквы, знав уж помалы чітати. Научів ся основы реліґії, Отче наш, Вірую, пару іншых молитв і церьковных співанок.

„Помалы ся у Міклошія проявив нахыл к дереворїзбі і ку креслїню. Нелем родічі то збачіли, але і Лобода ся не стачів чудовати. В лїтї ровесници ся бавили, він сі звычайно сів до тїни, взяв фалаток дрывна і зачав вырїзовати вшелиякы поставы. Любив позоровати природу, любовав ся нёв. Потім брав папірь і креслив вшелиякы звірятка, людей, природу. Не раз з такым рисунком выкликав зачудованя ай у самого Дудїньского,“ чітаєме в книжцї.2 

Яка была далша доля Йожка Змія? Дудїньскый бы быв радый выховати з нёго священика, абы, як ся гварить, мав лїпшый хлїб в руках. Треба повісти, як конштатує автор, же „чоловік ґрекокатолицькой віры не міг робити ани нияке ремесло, бо Русины были вылучены із цехів. Стало ся так лем в р. 1753, кідь Марія Терезія то поволила. Жебы быв дахто кандідатом на священика, уж тогды ся вымагало закінчіня ґімназії філозофічного напряму. Старый Змій быв худобным чоловіком, не мав з чого платити, тяжко бы чекала на Йожка лїпша судьба, кібы о. Дудїньскый не тримав над ним охранну руку“.3 Якраз ёму ся подарило досягнути, же Йожка прияли до Чіну св. Василія Великого. А каждый член чіну ся вчів у Краснім Бродї в монастырю. Ту ся дістав і Йосиф. Першы дотыкы з монастырём были приємны, нашов ту ай сімпатізантів малёваня, ту першыраз видїв пензель і фарбы, але поступно ся про нёго муры монастыря стали тїсныма. Змій хотїв слободу. І вдяка Дудїньскому дістав ся до Відня до Академії уменя. З поетічнов іскров описує душевный став Йосифа, якый пришов з бідных соціалных условій, з русиньской среды, до великого міста. Быв то зажыток про хлопця, якый ся не знав начудовати. Так описує автор сцену приходу до св. Варвары Міклошія 1. мая 1814: „Была прекрасна ярь. По небі плавали фодрічковиты хмаркы. В Пратрі якраз зачала квітнути орґонина і конвалінкы. На клюфатиках квіток, бунчачі, полїтовали пчолкы і мотыликы з білыма крылами. Главне місто Австрії ся блискало у своїй красї. Од Дуная дув слабый вітрик. Пах квіток ся мішав із свіжым запахом травника, із суровым, вогкым запахом землї.

Сеґінь Міклоші быв з того цалком мімо. Ледва стачів вшытко приїмати. Ани не знав, што має скорше обдивляти. Тадь вшытко то было про нёго нове, а таке величезне, блискаче, святочне. Ёго мысель была наповнена такыма зажытками, новыма чувствами, жебы їх ани сам не знав описати.“4 

Тіпічный образ про Русина, якый ся першыраз дістав до такого великого і незнамого світа! Як видно, Николай Бескид ся знав вжыти до сітуації будучого маляря, бо сам на властній скорї зажыв вплив малого села, але і великого світа. Зато так страстно описав і пережываня молодого чоловіка.

З тексту Николая Бескида ся дізнаєме, же по приходї до Відня Міклоші ся такой записав до малярьской класы (в тім часї ся академія, подля штатуту выданого в р. 1812, дїлила на штири главны одборы. 1. школа малярїв, скулпторів, різбярїв до мідї і мозаїкы, 2. школа ставительства, 3. школа ґравірованя, 4. школа ремеселного уменя). В тім часї на школї было велё добрых штудентів, як наприклад, аквареліста Петер Фенді, якый малёвав наівность родинного жывота, зображовав світ дїтей, їх гравость, щірость, дале ту быв малярь квіток, мініатурных портретів Мор Дафінґер і іншы, з котрыма Міклоші барз добрї выходив. Вєдно ся учіли, забавляли, жыли свій молодый вік. В академії ся Міклоші учів 8 років, якы го збогатили новыма жывотныма і малярьскыма скусеностями. Цілый час быв учнём у професора Крафта.

Штудії у Відню Міклоші скінчів успішно, о чім свідчіть ай заключна оцінка із школы з 22. фебруара 1823 року. „Австрійска цісарьска академія зъєдиненых малярьскых умінь тым потверджує, же пан Йозеф Міклушік, 28-річный, народженый на Словакії, в Ціпзерї в Угорщінї, цісарьску академію почас 8 років з добрыма выслїдками навщівлёвав, а при екзаменах, котры ся од нёго подля платного предпису выжадовали, беручі до увагы ёго великый талент і практічны зручности, за шыковного і выученого умелця в области історічного малярьства освідчую і узнаю. Відень, 22. 2. 1823. Директор Франц Цауціґ.“5 

Ай крітіка приїмала ёго образы позітівно, як наприклад портрет Франтїшка І. оцінила як єден з найлїпшых в тім часї. Тот образ пізнїше Міклоші продав Янови Ковачови, великому меценашови, котрый го купив до чітарнї пряшівской єпіскопской бібліотекы, яку засновав.

Дале Николай Бескид пише, же Міклоші зачав робити у св. Варвары, а же зо зачатку ку нёму ходили ёго приятелї, такы худобны, як і він, але пізнїше за ним пришли і такы знамы особности, як Димітрій Ґереґ, якый ся занимав історіов літературы, Михал Вісаник, знамый доктор, славный професор віденьской універзіты, котры ся му охотно давали портретовати. Не знати, де ся подїли тоты образы, з болём конштатує автор. Нащастя, зістали літоґрафії, якы свідчіли о великім талентї Йосифа Змія-Міклошія, главно кідь сі усвідомиме, же портретістами в тогдышїм Відню были досправды першокласны малярї, – із знанём дїла твердить Николай Бескид.

Так то уж звыкне быти. Де бы наш чоловік не быв, на якім кутику землї, раз приходить час, кідь туга за домівством є силнїша, як будь-якы роскошы і слава в чуджім світї. Так то было ай з нашым славным малярём 18. стороча. І ёго тягало домів, привиджали ся му русиньскы дївчата під романтічныма Татрами, родне село, і він глядав обєкт зображіня міджі своїма людми. Заловив у споминах. І так на єднім із своїх образів звічнив момент, кідь молоде дївча ся выдавало за вдовця. По свадьбі, ку вечеру, ся заставив віз перед домом дївчіны, а постаршый манжел кликав свою молоду жену. Тот образ так красно і реалістічно намалёвав, же за нёго му дав князь Чарторіцькый 100 златых, як ся то міджі народом тогды твердило. Посміленый успіхом, розвивать біоґрафію умелця Бескид, наплановав собі іщі єден образ зо жывота народа. Свою увагу обернув на краснобрідьскы одпусты, котры сам памятав. Стоїть за увагу почітати, што о них Николай Бескид написав:

„Краснобрідьскы одпусты суть ай днесь часто навщівлёваны. Давно, в каждім русиньскім домі, де мали дївку, уж пару тыжднїв перед Мясніцями о іншім ани не говорили, як о краснобрідьскім дївоцькім ярмарку. Тадь тото было про них важнїше, як вшытко інше. Кідь студеный і слотавый апріль приводив хлопів до крайностей а они з пережыванём чекали на тото свято, так твердо дївчата із молодыма вдовами вірили богынї любви, зато же она їм нїґда не пoпсула радость в тото красне ярне свято, пахняче квітками. Все ся в тот день розьяснило небо.

Худобный Русин, кідь сі допереду не выбрав жену, покы дістав приказ од панства, абы ся оженив, ішов ся женити до Красного Броду. Якбач, такы ярмаркы жен были ай інде, але кронікарь пише лем о тім єднім. На тоту подїю дістав худобный хлопець вольно, облїк собі святочну гуню і выдав ся на Земплін, абы зістав вірный приказу статкаря.

Дївчата ся обявили з роспущеныма волосами, оздобленыма вінчіками з квіток, вдовы мали на голові окрем чіпця і зеленый вінець. Паробок сі міг выбрати споміджі них подля своёй дякы із словами: „Подь до попа, кідь ті треба хлопа“, а такой єй вів к монахови, котрый їх повінчав. Коли вырїшив Міклоші звічнити тот дївоцькый краснобрідьскый ярмарок, котрый ся одбывав іщі за ёго жывота, не знаме. Істе є, же выпрацовав к нёму лем шкіцю, але образ не докінчів.“6 

Дале Бескид уводить, же Міклошіови по восьмых роках у Відню зачало быти смутно за родным краём, за чаровныма лїсами Карпат, зато 20. октобра 1823 року написав жадость єпіскопови Тарковічови, абы го прияв за єпархіалного маляря. Тарковіч ёго жадость прияв з радостёв, але потім з того ніч не было. Міклоші одходить на два рокы до Італії, яка на нёго мала великый вплив, главно в области малярьского уменя. Дістає обїднавку намалёвати Яна Ковача, заснователя єпархіалной бібліотекы, якый быв одкрытый з великым успіхом. Тарковіч го выменує за єпархіалного маляря. На знак вдякы малює Міклоші і ёго. Потрет оздоблює приймалню єпіскопства. Пак Міклоші малёвав іконостасы в Абауйновоградьскій церькви, в Шаёсеґедї, Собоші, Фіяші, Великім Сулинї, а тыж малёвав у катедралнім храмі в Пряшові. Єпіскоп собі обїднав у нёго образы до двох бочных каплічок катедралы. Міклоші малёвав на полотно ай варганёвску церьков, рештавровав іконостас в Сланьскій Новій Всї. В р. 1840 дістав позваня з Пітровой, де мав за 800 форінтів намалёвати іконостас. Прияв роботу, але єй не докінчів. В р. 1841 похворів на тіфус і за пару днїв – 1. децембра – сконав.

Йосиф Змій-Мікоші быв старым самотарьскым паробком. Родину собі нїґда не заложыв, бывав вєдно з братом, котрый місто нёго і докінчів роботу в Пітровій.

„Міклоші є похованый на пряшівскім цінтерю. Гріб ся завалює... На Вшыткых святых ся ту не запалить свічка, нїт люблячого сердця, котре бы положыло квіткы на гріб небіжчіка. Перед пару роками было іщі видно міджі тернём низкый хрест кресаный з валянця. Але уж і він ся стратив, впав і знищів ся... Час стер вшытко, як і доджанка змыла надпис, вырытый на ёго нагроднім каміню: „Міклоші Йозеф, малярь 1792 – 1841“, якый ся наконець цалком стратив. Дарьмо глядаєме ёго мено в лексіконах і в книгах історії уменя. Мав лем єден гріх, же любив свою отчізну. Покы іншы малярї народного возроджіня – Бродьскый і Марко – втїкають з дому, бо не могли ся ту реалізовати. Бродьскый дістане позваня на ан-ґліцькый двір, Марко ся стане єдным з найславнїшых умелців в Італії, Міклошія і ёго чутливе сердце назад тягне до біды. Так ся надвоє зломить ёго многообіцяюча зачавша дорога. Кібы зістав у Відню, узнаня, слава, богатство, тото вшытку бы му „впало до рук“. Дома – легковажность, неучасть з боку властьімущіх не доказали розвинути ёго актівность. Зато сохне і стає ся обычайным малярём... Обановав даколи Міклоші, же ся з Відня вернув домів? Не знам. Нїґда ся о тім не высловив. Змірив ся із своёв долёв, а кідь даколи сїв на нёго смуток, такой ся утїшыв, як турецькый поет: „Кідь треба слызы сушыти, забудь на невдячность. Тадь про запах красной ружы ай терня поливаш.“7

Николай Бескид у своїх статях про славных малярїв 18. стороча, Русинів Манковіча і Змія-Міклошія вхабив нелем свідчіня о жывотї і роботї, але і о сполоченьско-културній, соціалній і реліґійній сітуації Русинів вообще в тім часї. Статї нам много припоминають і сучасность, долю сучасных русинськых малярїв і працовників културы, літературы, якы то не мають дома, міджі своїм народом, легке. Ёго думкы суть актуалны і днесь.

 

Пoзначкы

1 БЕСКИД, Г. Николай Бескид на благо Русинів. Ужгород : В-во В. Падяка, 2005, с. 24-25.

2 Цітована робота, с. 26

3 Ц. р., с. 27

4 Архів Гавриїла Бескида. Переклад М. Мальцовской.

5 Архів Гавриїла Бескида. Переклад М. Мальцовской.

6 Архів Гавриїла Бескида. Переклад М. Мальцовской

7 Ц. р., с. 31-32.